16

Ідея бігти до будинку Тимура у формі пантер відпала одразу, як тільки Орхан прагматично нагадав, що дві величезні чорні кішки, які несуться вздовж траси о дев'ятій ранку — це прямий квиток у місцевий зоопарк або на стрічки новин під заголовком «Апокаліпсис на Закарпатті».

Тому рішення було ухвалене максимально принизливе для двох вищих хижаків: рейсова маршрутка "Іршава-Лисичево"

Жовтий «Еталон», який гордо гудів на всю околицю, був забитий людьми так, ніби всередину намагалися запхати населення невеликого містечка. Ми втиснулися крізь задні двері. Я опинилася затиснута між якимось дядьком із кошиком кабачків і високим, білявим хлопцем у стильних кросівках.

Маршрутку так кидало на вибоїнах, що на кожному повороті всі пасажири робили спільний пасадобль.

— Дівчино, ви як, тримаєтеся? — раптом солоденьким голоском звернувся до мене білявий хлопець. На кожній ямі він ну ДУЖЕ випадково подавався вперед і посміхався так, ніби знімався в рекламі зубної пасти. — Мене, до речі, Вадим звати. Складна дорога, еге ж?

Я вже відкрила рот, щоб сказати щось у своєму звичайному стилі «відвали, поки я тебе не зжерла», але тут над головою пролунав важкий, крижаний голос Орхана. Він висів на поручні прямо над нами, мов похмура грозова хмара, і з висоти своїх двох метрів витріщився на цього Вадима:

— Хлопче, ти б краще за поручень тримався, а не за дівчину. А то зараз на вибоїні можна випадково зуби зламати.

Вадим трохи зблід, але я... о, у моїй голові миттєво спалахнула геніальна підступна думка! Згадка про вчорашній масаж, мою ганебну втечу, кашель і те, як Орхан з мене знущався, знову запекла в грудях. «Ти вирішив, що я від тебе без тями?! Ну то дивись!»

— Орхане, ти що, на сонці перегрівся? — випалила я, сліпучо посміхаючись білявому Вадиму й навмисно роблячи крок ближче до нього. — Чого ти лізеш до людини? Вадиме, не звертайте уваги, це мій... далекий і дуже невихований родич. Ви казали, вас Вадим звати? Яке красиве ім'я! А я Ксю.

Орхан аж очі примружив. Його жовто-гарячі зіниці звузилися в дві небезпечні голки.

— Ой, який ввічливий юнак! — раптом подала голос бабуся з першого сидіння, яка везла квочку в коробці. — Дівчино, ти слухай хлопця! Бачиш, який вихований, не те що оцей твій похмурий! Такого жениха треба руками й ногами хапати!

— Та авжеж! — підхопила інша жіночка з відром порічок. — Дивись, який симпатичний! Бери контакт, дівко, поки вільний!

— Дякую, дівчата, я й сам радий познайомитися, — розцвів Вадим від такої підтримки «народного контролю». Він сміливо обійняв мене за талію, щоб нібито «вберегти від чергової вибоїни»: — Ксюшо, може, даси номер? Я б тебе на каву запросив...

У цей момент маршрутка підскочила на особливо глибокій ямі.

Орхан не просто нахилився — з його грудей вирвалося таке глухе, низьке й абсолютно ЗВІРЯЧЕ рикання, що квочка в коробці бабусі миттєво замовкла.

— Прибрав. Руку. Від її. Талії, — процідив Орхан слово за словом.

— Чувак, ти чого сичиш, ти нормальний?! — обурився Вадим, намагаючись відштовхнути Орхана плечем.

Це була його фатальна помилка.

Орхан просто втратив контроль. Він ухопив Вадима за комір куртки однією рукою, як мішок із картоплею, і з силою притиснув до запітнілого вікна маршрутки.

— Орхане, ти що розбушувався, дурний?! — заверещала я, намагаючись вчепитися йому в рукав.

— Та він же його зараз вб'є! — закричала бабуся з порічками. — ЛЮДИ-И-И, РЯТУЙТЕ, КУЛЬТУРНОГО ЖЕНИХА Б'ЮТЬ!

У маршрутці зчинився абсолютний пекло-хаос. Вадим спробував вдарити Орхана у відповідь, але Орхан просто перехопив його кулак, вліпив йому тактичний щиголь у ніс, і вони обоє вальнулися на дядька з кабачками. Дядько заверещав, кабачки розлетілися по всьому салону, квочка вирвалася з коробки й почала бігати по головах пасажирів, а я намагалася витягти Орхана з цієї кваші!

— ЗУПИНЯЮ МАРШРУТКУ! — загорлав водій, махаючи монтувалкою. — ГЕТЬ ІЗ САЛОНУ, СКАЖЕНІ!

Через три хвилини двері «Еталона» з гуркотом розчинилися, і нас трьох — мене, Орхана й одного розчавленого кабачка — просто випхали під зад на узбіччя. Маршрутка обдала нас сизим димом із вихлопної труби й рвонула геть, лишаючи нас посеред порожньої траси в оточенні соснового лісу.

Секунда мертвої тиші.

Орхан сидів у пилюці, з наїжаченим волоссям і поправляв брудну футболку. Я стояла поруч із розчавленим кабачком у руці й важко дихала.

— «Вадимчик, яке красиве ім'я!» — передражнив мене Орхан лютим, тонким голосом, зводячи очі до неба. — «Ой, дай номер, очі такі гарні!» Ти взагалі нормальна?! Нащо ти до нього липла?!

— А нащо ти бійку влаштував, котячий Отелло?! — заверещала я, кидаючи в нього рештками кабачка. — Нас через тебе посеред траси висадили! Нам до будинку Тимура ще кілометрів п'ятнадцять пішки тупати!

Орхан підхопився, витираючи пил із колін, і шалено примружився:

— Зате той Вадимчик тепер тиждень каву тільки через трубочку пити буде! І взагалі... Поводилася як легковажна дівчина!

— Та пішов ти! — прошипіла я, гордо розвертаючись і крокуючи узбіччям.

Але в глибині душі, десь дуже глибоко під шаром люті й пилу... мій внутрішній голос тихо й зрадницько муркотів.