15

Прокинулася я від того, що сонце гатило прямо в очі, а поруч на матраці було порожньо.

Місце, де спав Орхан, уже повністю охололо. Я солодко потягнулася, спина, як не дивно, більше не боліла (дякувати гарячим долоням того котячого козла, про які я заклинала себе не думати), але в голові миттєво випливли спогади про вчорашній кашель, втечу в ліс та моє дике збентеження.

«Так, головне — тримати фасон. Він пішов, і слава пантерам», — подумки сказала я собі, заплітаючи розпатлане гніздо на голові в неохайний пучок.

Я вилізла з ковдри й поплелась надвір, сподіваючись знайти бодай залишки води, щоб умитися.

Вийшовши на ґанок, я одразу побачила Орхана. Він стояв перед розгаченими дверима хижі — високий, у зім'ятій футболці, з чашкою якоїсь безалкогольної белеберди в руці. Енергетик мій супер, чи що? Але наразі він не пив. Він просто застиг, спираючись плечем на одвірок, і з виразом глибокого, скептичного «мда-а-а» розглядав дерев'яне полотно.

— Ти чого тут застряг, як пам'ятник самому собі? — пробурмотіла я, витираючи очі. — Ніяк не прокинешся?

Орхан повільно повернув до мене голову. На його обличчі не було звичної кпини.

— Ксю, підійди сюди, — тихо сказав він.

Я примружилася й підійшла ближче.

На трухлявих дошках дверей, якраз на рівні людського зросту, висікли чотири глибокі, свіжі подряпини. Дерево під ними було світлим, ще вогким, а довкола висіли дрібні тріски. Це були чіткі, акуратні слід від кігтей великої пантери.

— Ого... — в мені знову підняла голову липка тривога. — Це... це вночі? Поки ми спали?!

— Ну, точно не я вві сні манікюр робив, — процідив Орхан, проводячи пальцем уздовж глибини подряпини. — Мда-а-а... Траєкторія удару зверху вниз. Права лапа. І розмір кігтів більший, ніж у мене чи в тебе. Це походу той самий, що вештався поруч і спер ключі.

— Я ж казала! — випалила я, вчепившись йому в рукав. — Я казала, що в лісі хтось був! І ключі не просто так зникли!

— Зачекай, це ще не все, — Орхан опустив погляд донизу й носком кросівка вказав на густу траву біля ганку. — Подивись туди.

Я нахилилася. У траві, біля самого підніжжя знівечених дверей, яскравою рожевою плямою виділявся мій любий, силіконовий пупирчастий антистрес.

Він був трохи припаданий пилом, але цілий.

Я ривком опустилася на коліна й вихопила його з трави. Зверху на силіконі залишилося невеличке залізне вушко, але... сталевого кільця й самих ключів від дому Тимура поруч НЕ БУЛО.

— Ключі зняли... — нахмурила брови я, перебираючи пальцями рожеву пупирку. — А це... це нам просто лишили? Як подарунок?!

— Ні, не як подарунок, — прагматично відрізав Орхан, присідаючи біля мене на карачки й забираючи в мене з рук силікон. Він уважно оглянув відірване залізне вушко. — Це насмішка, Ксю. Чужинець спеціально відчепив ключі від дому Тимура, а цю штуку кинув під двері разом із подряпинами. Нам дають зрозуміти: «Я знаю, де ви спали, я вкрав те, що мені треба, і ви мені нічого не зробите».

Він підвівся, важко зітхнув і знову видав своє фірмове:

— Мда-а-а... Ситуація вимальовується просто паршива.

— І що ми робимо?! — я підхопилася на ноги, стискаючи кулаки. — Ключі від будинку Тимура у чужих руках! Якщо ця пантера пробереться туди...

— Значить так, панікерша, — Орхан раптово схопив мене за плечі, змушуючи подивитися йому прямо в очі. Його погляд був смертельно серйозним. — Фарбування бордюрів скасовується. Зграя, Марк, старійшини — усе чекає. Ми з тобою прямо зараз збираємо речі й їдемо до будинку Тимура, поки той «чужинець» не перевернув там усе догори дном.

— А якщо ми його там застанемо? — тиснула я.

Орхан підступив ближче, його губи розтягнулися в небезпечній, хижій посмішці:

— Значить, я дозволю тобі його вкусити. Повір, у тебе це чудово виходить.