11

Я дофарбовувала цей клятий бордюр абсолютно одна.

Сонце пекло так, ніби вирішило підсмажити мене разом із білою емаллю, а в голові палала люта, незгасна жадоба помсти. Я збирала залишки фарби, витирала забризканий асфальт і подумки вигадувала триста п’ятдесят способів креативного вбивства Орхана.

«Рятівник року, блін! Тактик недороблений! Поцілував він мене, бачите чи що! Та краще б мене Михалич на п’ятнадцять діб закрив — там хоч безкоштовно годують і ніхто до губ не лізе!»

Коли я нарешті закінчила прибирання й затягнула порожні відра до сараю біля нашої розвалюхи, Орхан розважливо сидів на ганку. До його нижньої губи був прикладений заморожений шматок якогось невизначеного м'яса, витягнутий із нашого переносного холодильника.

— О, робітниця повернулася, — прохрипів він через м'ясо, важко зітхаючи. — Як там бордюри? Блищать?

— Заткнися, Орхане, — процідила я, навіть не дивлячись у його бік. — Якщо ти зараз скажеш ще бодай слово — я цим же шматком м'яса заштовхну тобі рештки зубів прямо в горло.

Я демонстративно пройшла повз нього в хижу, грюкнувши дверима так, що з ліжка знову посипалося пір'я. Мені терміново потрібно було заспокоїтися. Нажаль, інтернету в цій глушині не було взагалі — телефон показував сумне «Немає мережі» і відмовлявся завантажувати навіть найпростішу сторінку. Wi-Fi тут, мабуть, був чимось із розряду міфів і стародавніх легенд.

— Так, де мій антистрес... — пробурмотіла я, сідаючи на підлогу й присуваючи до себе рюкзак.

У мене на брелоку від ключів від дому Тимура висів ідеальний, рожевий, силіконовий пупирчастий антистрес. Коли я нервувала або мала бажання когось придушити (наприклад, Орхана), я просто клацала цими пупирками, і життя ставало трохи кращим.

Я почала мацати боковий бігунок рюкзака. Ключі завжди висіли там. На міцному, товстому залізному карабіні та подвійному сталевому кільці. Зняти їх звідти без пасатижів або розриву тканини було просто неможливо.

Але пальці намацали лише порожнечу.

Я заніміла. Потім швидко повернула рюкзак до себе обличчям і придивилася.

Карабін був порожній. Кільця не було. Ключів від дому Тимура разом із рожевою пупиркою — ТЕЖ НЕ БУЛО.

— Що за... — у мене аж дихання перехопило.

Я витрусила весь вміст рюкзака прямо на підлогу: згортки одягу, залишки кавових стіків, розчіску, дзеркальце, пачку вологих серветок. Ключів усередині не виявилося.

— Орхане! — закричала я, вискакуючи на ганок.

Він навіть не здригнувся, лише ліниво повернув голову зі своїм шматком м'яса біля губи:

— Що знову? Ще десь бордюр недофарбований?

— У мене зникли ключі! — випалила я, показуючи йому порожній карабін на рюкзаку. — Ключі від дому Тимура! Разом із моїм антистресом!

Орхан критично оглянув порожнє кільце й знизав плечима:

— Ну, зачепилася десь, поки ми з тобою по лісу каталися чи в пір'ї качалися. Загубила. Велике діло.

— Я не могла їх загубити! — заверещала я, підбігаючи до нього й тицяючи рюкзаком майже в ніс. — Подивись на це кільце! Воно суцільне! Воно з загартованої сталі! Щоб ключі звідси злетіли, треба було або розірвати залізо, або акуратно його розтиснути й зняти! Вони висіли тут, коли ми йшли фарбувати бордюри!

Орхан примружився. Лінивий вираз із його обличчя трохи сповз. Він прибрав м'ясо від губи, підвівся і взяв рюкзак у свої великі долоні, уважно розглядаючи застібку.

— Хм... — пробурчав він, мацаючи дужку карабіна. — Справді. Механічних пошкоджень немає. Замок закритий.

— Отож! Вони не могли просто так звалитися!

— Ладно, спокійно, панікерша, — сказав він, раптово стаючи серйозним. — Пішли шукати. Може, коли ми билися біля розлитої фарби або коли ти мене кусала, вони якось вискочили?

Ми прочесали кожен сантиметр.

Спочатку перевернули всю хижу — перерили те біле пір'яне місиво, зазирнули під кожен уламок зламаного стільця, перевірили щілини в підлозі. Нічого.

Потім ми пішли на дорогу. Орхан повзав на карачках довкола плями білої фарби, я обшукувала кущі обабіч асфальту, де тріщали гілки й де проходив Михалич із Деном. Ми продивлялися кожну травичку, але залізне кільце з ключами й рожевим антистресом ніби крізь землю провалилося.

— Нічого, — витер піт із чола Орхан, підводячись із сухої трави. — Абсолютно порожньо.

Я застигла посеред дороги, стискаючи кулаки. Вітерець тихо шелестів листям у лісі.

— Орхане... — тихо сказала я, і цього разу в моєму голосі не було звичної лайки, а лише дивне, липке відчуття тривоги. — Хтось зняв їх з мого рюкзака. Поки ми билися або поки я бігала за кавою... Хтось підійшов і тихо їх поцупив.

Орхан подивився на мене, потім перевів погляд на темну стіну дерев неподалік, де вранці були чужі сліди пантери. Його жовто-гарячі очі звузилися в дві вузькі щілини.

— Здається, Ксю... — повільно промовив він, — наш ранковий гость приходив не просто так розвідати обстановку.