9

Замість того, щоб шукати таємничу пантеру, наше наступне завдання виглядало максимально принизливо: нам видали два відра білої смердючої фарби, дві широкі щітки й відправили фарбувати бордюри обабіч дороги при в'їзді в селище.

Сонце пекло, як скажене. Я годинами гнула спину над цим клятим бетоном, поки Орхан, маючи зріст під два метри, махав щіткою з таким виглядом, ніби робив велику послугу всьому людству.

— Ти можеш фарбувати трохи швидше? — прошипіла я, витираючи піт із чола тильною стороною долоні. — Через тебе ми тут до ночі стирчатимемо!

— Ксю, мистецтво не терпить поспіху, — розважливо відповів він і, підморгнувши, раптом вихопив із моїх пальців щітку.

— Гей! Поверни! — закричала я, протягуючи руку.

— А ти дістань! — зареготав цей котячий телепень і високо підняв руку вгору.

Це була чиста провокація. З моїми метр шістдесят п'ять на підборах (або без) дістати щось із його витягнутої в небо лапи було рівносильно стрибку на Місяць. Я почала підстрибувати довкола нього, як божевільне кенгуру, намагаючись вчепитися йому в рукав.

— Орхане, віддай, бо я тобі зараз очі вишкрябаю! Поверни, кому кажу!

— Вище, Ксю, стрибай вище! Ти ж пантера чи тушканчик?! — глузував він, відступаючи назад і розмахуючи моєю щіткою.

— Та ти... та я тебе!..

Я зробила вирішальний, найпотужніший ривок уперед, але не розрахувала траєкторію. Моя нога з розмаху врізалася прямо в заповнене вщерть відро з білою емаллю. Залізна ємність із гучним брязкотом перекинулася. Густа, сліпучо-біла рідина річкою заповнила свіжий асфальт, забризкавши мої кросівки, штани й половину бордюру.

Секунда мертвої тиші. Я подивилася на це біле озеро, потім на Орхана. В його очах на секунду промайнув щирий жах, але було пізно. Серотоніновий вибух у моїй голові перетворився на чисту лють.

— АХ ТИ Ж СКАЖЕНА ТВАРИНА! — заверещала я і з розгону вчепилася йому в футболку.

Я почала лупити його кулаками в груди, намагаючись підставити підніжку й видрати бодай пасмо його кучерявого волосся. Орхан перехопив мої зап'ястя, ми зчепилися, мов два півні, витоптуючи білі сліди на асфальті й піднімаючи хмару пилу.

— Та заспокойся ти, божевільна! Це просто фарба! — намагався відбитися він, але я була нестримна.

І саме в цей момент, гучно верещачи сиреною, біля нас задеренчав і різко загальмував патрульний «Пріус».

З машини виліз кремезний, суворий дядько-поліцейський у кашкеті. Його обличчя не обіцяло нічого доброго. Він склав руки на грудях і подивився спочатку на розлиту фарбу, потім на наш біло-чорний хаос, а тоді — на нас.

— Так... — протягнув поліцейський. — Хуліганство? Псування комунального майна? Напад на людину? Збираємося, молоді люди, їдемо до відділку. Оформимо протокольчик, батьків викличемо, на виправні роботи оформимо...

— Чого?! Яких батьків?! Ми повнолітні! — випалила я, але Орхан швидко затулив мені рот долонею, широко й найфальшивіше у світі посміхаючись правоохоронцю.

— Пане офіцер! Ви все неправильно зрозуміли! — випалив Орхан, притискаючи мене до себе за плечі так міцно, що в мене аж ребра затріщали. — Яке хуліганство? Які виправні роботи? Ми не билися! Ми просто... бавилися!

Поліцейський критично оглянув моє люте обличчя, розлите відро і припідняв брову:

— Бавилися? Вона вам трохи горло не вигризла, хлопче.

— Та це в нас любов така! — впевнено видав Орхан, хіхікнувши. — Ми закохані! Просто в нас дуже... бурхливі стосунки! Пристрасть, знаєте? Пристрасні ігри на свіжому повітрі!

Я застигла. Пристрасні ігри?! Він що, взагалі мізками поїхав від спеки?!

Поліцейський примружився, явно не купуючись на цей дитячий лепет:

— Хлопче, ти мені казки не розказуй. Дівчина виглядає так, ніби зараз тебе вб'є. Якщо це домашнє насильство, дівчино, ви можете сказати...

Орхан панічно перевів погляд на мене й почав інтенсивно, як божевільний, блимати лівим оком, благаючи зіграти з ним в цю гру й підтвердити його маячню.

«Ага, щас! Біжу й падаю!» — подумки прошипіла я. Мої очі налилися кров'ю. Підігрувати цьому виродку після того, як він розлив фарбу й позбавив мене щітки?! Та краще в тюрму!

— Пане поліцейський, він бреше, я його бачити не можу, він... — почала я, відкриваючи рот, щоб здати Орхана з потрохами.

Але Орхан зрозумів, що план провалюється, і діяв на випередження.

Перш ніж я встигла договорити слово «можу», його велика, гаряча долоня різко лягла мені на загривок. Він ривком притягнув мене до себе, нахилився і... просто накрив мої губи своїми.

Мої очі вилізли на лоб. Все всесвітнє обурення, заготовлені прокльони та навіть запах білої фарби миттєво випарувалися з голови. Це був не просто легкий цілунок для галочки — Орхан притиснув мене до свого гарячого тіла так міцно, ніби від цього залежало його життя, владно й безкомпромісно затикаючи мені рот у найпрямішому сенсі цього слова.

Десь на задньому плані пролунав важкий подих здивованого поліцейського.

А в моїй голові судомно билася лише одна думка: «Я вб'ю його. Точно вб'ю. Але... чому, бісове котеня, у нього такі м'які губи?!»