8

Я влетіла в хижу з грацією переляканого страуса. Двері від мого удару ногою жалісно вкрилися новими тріщинами й ледь не злетіли з завіс.

Орхан, який до цього солодко хропів під білим пуховим покривалом, від мого ультразвукового вереску підскочив на місці щонайменше сантиметрів на тридцять. Його очі були дикими, волосся — повністю наїжаченим і стирчало в різні боки, а на щоці віддрукувався візерунок від розваляного матраца.

— Орха-а-а-ане! У лісі хтось є! — закричала я, застрибуючи прямо на ліжко і з розмаху гамселячи ногами по його стегнах.

— Ксю, ти нормальна?! — прохрипів він, затуляючи вуха руками, поки його барабанні перепонки робили останній подих. — Я через тебе трохи серце не виплюнув! Що трапилося?! Нас атакує армія монстрів? Ядерна війна?

— Гірше! Там у кущах ХТОСЬ ТРІЩАВ! — випалила я, важко дихаючи та вказуючи тремтячим пальцем у бік розчинених дверей. — Він стежив за мною! Він чекав, поки я доп'ю каву, щоб напасти й зжерти!

Орхан замлинкав очима. Потім повільно, дуже повільно подивився на мене, на мої мокрі від кави штани, перевів погляд на стелю і з важким, сповненим світового болю зітханням просто вальнувся обличчям назад у подушку.

— Ксю... Іди під три чорти, — глухо пробурмотів він у матрац і затягнув залишки ковдри собі на голову. — Мені абсолютно пофіг, хто там тріщав. Хоч лісовик, хоч сам диявол. Якщо він захоче мене зжерти — нехай їсть, але мовчки, бо я збираюся спати.

— Ти взагалі адекватний?! — я почала шарпати його за плечі, намагаючись перевернути цю стовісімдесятип'ятисантиметрову тушу. — А раптом це злодій?! А раптом це якийсь озброєний психопат?! Вставай, котяча морда, і йди перевіряй!

— Альо, гараж! — Орхан випростав руку з-під ковдри й покрутив пальцем біля моєї голови. — Нагадати тобі біологію? Ми — пантери! Великі, хижі, небезпечні кішки! Хто на нас буде нападати? Злодій? Серйозно? Що він у нас вкраде, пір'я з подушки?!

— А проти рушниці ми що зробимо, а?! — прошипіла я, вчепившись йому в вухо. — Пантера ти наша непереможна! Спіймаєш кулю лобом і будеш красивим килимом! Вставай, кому кажуть, бо я зараз знову перекинуся й роздеру тобі другу подушку!

— Боже, за що мені це покарання... — застогнав він, але погроза втратити останні залишки комфорту спрацювала.

Орхан важко сів на ліжку, хвилину люто чухав потилицю, посилаючи прокляття на мою голову, а потім пробурчав:

— Та кому ми треба в цій глушині... Ладно, пішли, шукачко пригод. Але якщо це виявиться звичайна білка, я особисто викину тебе в річку.

Ми вийшли надвір. Орхан йшов босоніж, у зім'ятій футболці, з виглядом максимально ображеного на всесвіт хижака. Я пересувалася дрібними кроками позаду нього, ховаючись за його широкою спиною і періодично визираючи з-за його плеча.

— Ось тут! — я вказала на кущі, де лежала розлита кава та порожня кружка. — Тут воно тріщало!

Орхан важко зітхнув, нахилився над кущами й почав уважно розглядати прим'яту траву. На його обличчі з'явився вираз професійного слідопита, який раптово змінився на щире здивування. Він припав на одне коліно і придивився ближче.

— Ну що там? Лапа ведмідя? Рушниця? Базука?! — шепотіла я йому в потилицю.

— Заспокойся, панікерша, — сказав він, вказуючи пальцем на чіткий відбиток у вогкій землі. — Це сліди. І це... відбиток лапи пантери.

— Що?! — я аж присідла. — Тобто я була права! За мною стежила чорна кішка!

— Угу, — Орхан підвівся й глибоко втягнув носом ранкове повітря, розширивши ніздрі. Його вираз обличчя миттєво змінився. Лінива роздратованість випарувалася, поступившись місцем гострому хижому інстинкту. — Стривай...

— Що таке?

— Запах, — процідив він, примруживши темні очі. — Це точно пантера, але... це запах не зграї Райсів. І точно не зграї Стіксів.

— Е-е-е... В сенсі? — в мені знову підняла голову легка паніка. — А чий тоді? Чужа пантера забріла на нашу територію?

Орхан ще раз понюхав повітря, замислено чухаючи підборіддя, а потім повільно повернув до мене голову. Його губи розтягнулися в підступній, кепкуватій посмішці, а в очах спалахнули бісики.

— Ну, скажімо так: якась чужа перелякана кішка вирішила розвідати обстановку, але коли побачила, як ти фальшиво співаєш «Калину» і дригаєшся від кожного шелесту — зрозуміла, що з нас можна лише поржати, і тихо звалила.

— Гей! Я нормально співала! — обурилася я, кулаком вліпивши йому в плече. — І взагалі, у нас тут невідомий перевертень шниряє, а ти ржеш?!

— А що мені робити, плакати? — Орхан потягнувся так, що в нього аж суглоби затріщали, і розвернувся біля хижі. — Коротше, сліди свіжі, але чужинець вже пішов. Загрози немає. А от що реально зараз знаходиться під загрозою — це мій шлунок і моє ментальне здоров'я.

Він зупинився в дверях, розвернувся до мене й вальяжно приперся плечем до одвірка.

— Оскільки ти, боягузка, вихлюпнула свою каву на штани й підняла мене о шостій ранку через якийсь кущ... Перелякана моя, іди роби мені каву. З цукром і без твого сольного концерту. А я поки спробую згадати, як це — бути живою людиною.

— Ах ти ж нахабна морда! — заверещала я, роззираючись у пошуках чогось важкого. — Я йому життя врятувала, а він мені «роби каву»?!

— Швидше, Ксю, бо я зараз знову перекинуся й з'їм твої залишки розчинних стіків разом із фольгою! — зареготав він і зник у глибині нашої розвалюхи.

Я подивилася на розлиту каву, потім на ліс, де бігають якісь чужі незрозумілі пантери, зітхнула і поплелась до газової плитки. Ранок обіцяв бути дуже «веселим»...