4

Ранок почався не з кави, а з мого щирого бажання придушити зведеного брата подушкою.

О шостій ранку ми вже тряслися в старому позашляховику, який Тимур виділив нам замість комфортного сімейного авто. Орхан спав, нахабно відкинувши голову на сидіння й підставивши обличчя першим променям сонця. Виглядав він при цьому так спокійно й безневинно, що мені захотілося ткнути його чимось твердим.

Коли машина нарешті зупинилася на околиці поселення зграї Райсів, я першою вискочила на вулицю, сподіваючись побачити бодай щось пристойне, але реальність зустріла мене повним крахом.

«Закинута однокімнатна хижа» виявилася старим дерев’яним зрубом, який тримався на чесному слові й купі моху. Дах скосився, а з єдиного вікна на мене дивилася жирна й цілком задоволена своїм життям павучиха.

— Ласкаво просимо до п’ятизіркового люксу, принцесо, — пролунав над вухом знущальний голос Орхана. Він обійшов мене, тримаючи в руках наші сумки, і штовхнув ногою трухляві двері. Ті жалібно рипнули й зависли на одній петлі.

— Це не хижа, це якась собача будка! — випалила я, заходячи всередину й з огидою оглядаючи «інтер'єр».

Посеред кімнати стояв обдертий стіл, один стілець і... ліжко. Одне. Односпальне, з продавленою сіткою, яка, здається, пам'ятала ще часи першої світової війни.

— О, дивись, — Орхан кинув сумки на підлогу й з розмаху сів на ліжко. Сітка під ним видала такий страждальний скрегіт, наче благала про милосердя. — А ліжко тут цілком нічого. М’якеньке. Правда, поміститься тут лише один. І оскільки я старший, сильніший і взагалі хлопчик...

— Навіть не думай! — я підлетіла до нього, упираючись руками в боки. — Ти не забереш це ліжко! Я дівчина, і за всіма законами джентльменства...

— Ксю, яке джентльменство? — Орхан ліниво відкинувся назад, заклавши руки за голову й розтягнувши губи в хижій посмішці. — Ми в глухому лісі, у покаранні. Тут діють закони дикої природи. Хто перший влігся — того й територія. Якщо хочеш, можеш лягти поруч. Але попереджаю: я уві сні кусаюся.

— Я тебе сама зараз вкушу! За дупу! Що б ти подавився своїми законами!

У цей момент двері остаточно відвалилися від петлі й з гуркотом упали на підлогу, піднявши хмару пилу. Ми обоє чхнули. З порогу на нас дивився похмурий кремезний перевертень — очевидно, хтось із охорони Марка.

— О, приїхали, шкідники, — пробасив він, оглядаючи наш «люкс». — альфа Тимур сказав нашому Марку вас не жаліти. Отже, план на сьогодні: на дальньому полі згнила копиця сіна. Її треба перенести вручну до стайні. Потім почистити вольєри для тренувань молодняка. І якщо впораєтеся до вечора — у вас залишиться вільний час щоб більш-менш привести цю хижу до пристойного стану для проживання. Питання є?

— А якщо Ксю не вміє носити сіно, а вміє тільки перевертати труни? — невинно поцікавився Орхан.

Я з розмаху наступила своїм важким кросівком йому на ногу. Орхан навіть не здригнувся, лише його очі небезпечно блиснули.

— Робота спільна, — відрізав чоловік. — Не впораєтеся — спатимете у цьому бедламі як є. Рушили.

Через дві години я проклинала все на світі. Сіно кололо крізь одяг, лізло в ніс і очі. Я тягла величезний оберемок, ледь бачачи дорогу поперед себе, і, звісно ж, не помітила розритої кротом нори.

— А-а-а! — змахнувши руками, я полетіла вперед.

Але замість твердої землі я врізалася в щось м'яке, але водночас тверде, як скеля. Оберемок сіна вибухнув над нашими головами, повністю засипавши нас сухою травою. Коли пил осів, виявилося, що я лежу прямо на Орхані, який упав на спину, а моє обличчя поховане в сухій соломі, яка забилася йому за комір сорочки. Навколо нас був справжній курінь із сіна.

— Ксю, — прохрипів Орхан, випльовуючи травинку. — Я, звісно, знав, що ти до мене небайдужа, але валити мене в сіно посеред білого дня — це навіть для тебе занадто сміливо.

— Заткнися! — закричала я, намагаючись підвестися, але заплуталася в його ногах. — Це клята нора! Я не винна!

— Ага, нора, — він раптом перехопив мої зап’ястя, притискаючи їх до землі по обидва боки від своєї голови. Його обличчя було в кількох сантиметрах від мого, з волосся торчали соломинки, але погляд став гарячим і таким пильним, що я забула, як дихати. — Знаєш, у цьому сіні є свій шарм. Може, ну його, те відпрацювання? Полежати тут набагато цікавіше.

— Орхане, якщо ти зараз же мене не відпустиш, я... я встромлю тобі цю солому в одне цікаве місце! — прошипіла я, хоча серце в грудях калатало так, наче збиралося пробити ребра.

— Яка ти романтична, — зітхнув він і раптом різко перекинув мене під себе. Тепер уже він нависав наді мною, струшуючи сіно мені на обличчя й зухвало посміхаючись. — Вставай, фуріє. Попереду ще вольєри. Та якщо ти почистиш їх так само вправно, як носила сіно, ми не встигнемо поприбирати в хатині!