1

— Та замовкни вже, фуріє мала! Ти на похороні перебуваєш чи де?

Щойно мій зведений брат спалив мене, коли я хотіла вщипнути його за бік. Я гучно зашипіла, і на нас почали звертати увагу, осудливо хитаючи головами. Хоча, взагалі-то, самі були відбірними лицемірами — кому взагалі всрався цей похорон? Дядько Рустам був мразотою та негідником. Він зрадив свою зграю і ледь не загубив істинну пару мого вітчима. Він брехав, влаштував пожежу, уклав союз із людьми. Саме він влаштував аварію, в якій загинули мої батьки, і залишив мене сиротою! Це він був винен у тому, що я росла без рідних тата та мами! Вбивця!

Такому, як він, — собача смерть. І те, що ми зараз стояли тут у траурному вбранні, схиливши голови, було тупим ідіотським лицемірством!

— Сам замовкни! Я ж не винна, що ти мені на ногу наступив! І взагалі, хто це тут фурія?

— Хто тут фурія? Ти, Ксю. Мала, скажена й абсолютно позбавлена інстинкту самозбереження. Твоя поведінка неадекватна! — Орхан навіть не повернув голови в мій бік, продовжуючи тримати спину ідеально рівною, наче аршин проковтнув.

Його зарозумілий, спокійний тон бісив мене навіть більше, ніж сам факт нашого вимушеного співіснування під одним дахом. Зведений братик. Подаруночок долі з пантерськими іклами та его розміром із хмарочос!

— Я просто за справедливість, — просичала я, підступаючи на крок ближче. — Твій покійний дядечко заслужив на те, щоб його труну обкидали гнилими помідорами, а не проводжали зі сльозами на очах. І ти це чудово знаєш.

— Ти зараз знайдеш на свою дупу неприємностей. — Орхан нарешті скосив на мене свої темні, глузливі очі. В їхній глибині спалахнув вогник. — Вгамуй гормони, дрібна. Тобі не личить цей траурний вигляд скривдженої сирітки.

— Ах ти ж покидьок...

Його слова вдарили по живому. Натяк на мою слабкість розпалив усередині справжню пожежу. Яка до біса сирітка?!

Орхан злегка нахилився до мого вуха, обпалюючи гарячим диханням шкіру, від чого по шиї побігли зовсім недоречні сироти.

— Тобі, звісно, пасує, коли ти злишся. Очі так гарно блищать. Але прибережи цей запал для дому, гаразд?

Це була межа. Цей самовпевнений індик вирішив, що може мене контролювати? Разом із обуренням десь глибоко в животі крутнувся тугий вузол гарячої, хворобливої напруги.

Я замахнулася, маючи намір добряче врізати йому ліктем під дих, щоб збити цю зверхню посмішечку з красивого обличчя. Але, як завжди, коли справа стосувалася Орхана, моя "граційність" вирішила зіграти проти мене!

Підбори дорогого взуття зрадницьки поїхали по вологій трамбованій землі. Я втратила рівновагу, змахнула руками, намагаючись ухопитися бодай за щось — і цим «чимось» виявився край лакованої домовини. Пролунав глухий, важкий тріск, і я з розмаху влетіла стегном у постамент. Труна дядька Рустама, хитнувшись, із гуркотом злетіла з підставок і повалилася на бік, здіймаючи хмару пилу та пелюсток з траурних квітів.

Навколо пронісся колективний, нажаханий видих натовпу. На щастя, кришка витримала, і кістки старого негідника не вивалилися на загальний огляд, але масштабу катастрофи це не зменшувало.

Тимур, альфа зграї, який саме штовхав пафосну промову про «втрату та прощення», замовк на пів слові. Його важкий, налитий люттю погляд повільно перевівся на мене. З його грудей вирвалося глухе, вібруюче гарчання, від якого затремтіли підколінки.

— Ксю, Орхане, — голос альфи прозвучав як удар батога. — Геть звідси обидва. Швидко!

Щоки миттєво спалахнули вогнем. Мені стало по-справжньому, до пекучого болю соромно — повага до Тимура була єдиним, що стримувало мій бунтарський характер. Але варто було мені кинути погляд убік, як я наткнулася на задоволену міну Орхана, який навіть не намагався приховати єхидної посмішки.

«Це все через тебе, придурку!» — подумки закричала я, ладна розірвати його на шматки прямо на цьому цвинтарі.