Звіринець Мінотавра

П’ятий щосили натис виделкою на шию свого колеги:

- Відчиніть кляті двері!

Двоє охоронців нерухомо спостерігали, як відлуння темного коридору деформує занадто напружений голос нападника:

- Відчиніть…

- Зрозуміли з першого разу, Пʼятнúцький, -  почулася з боку охорони англійська з китайським акцентом. І це «Пятніцкі», ще й на східний манер, здалося Сашку страшним плюндруванням його солов’їного прізвища. - Ти хоч знаєш, що за ними чекає?

- Воля… - хлопець сильніше вдавив кухонне приладдя, вичавивши трохи крові з тіла заручника. Той щось вигукнув, втиснувши голову у плечі.

Охоронці перекинулися поглядами, наче радилися, як вчинити. Один з них примружився та уважно слухав повідомлення, що надходило в навушник:

- Відчинимо... Що передати Управлінню?

- Най ідуть під три чорти…

Вмить двері, що ховалися за силуетами дивної недружньої компанії, негучно роз’їхалися, ніби запрошували гостей до вагону метро. Олександр, капітан П’ятницький чи просто «П’ятий» заплющив очі та вдихнув на повні груди…

*     *     *

- Даруйте, пане, я не можу Вас пропустити, - чемний адміністратор митного контролю бездушно посміхнувся.

- Ч… чому? Я просто хочу пройти…

- Ви виграли і тому маєте повернутися додому.

- Виграв? Та я навіть не грав! Мене виключено! Я не мав приймати участі! - здивування гостя не мало меж.

- Ні. Все вірно. Ви - один із щасливчиків… Вітаю з перемогою в лотереї.

Раптом нізвідки з’явилися два міцних парубки з безпеки аеропорту, вхопили невдоволеного переможця та зникли в пітьмі технічного коридору.

П’ятий швидко просунув руку на перевірку та вже скоро йшов, оглядаючи скляні простори небесної гавані. Він вперше прибув до Китаю за свою ще не зовсім довгу кар’єру. Зараз зустрінеться з колегою, якого має замінити, та нарешті відпочине в готелі.

Сотні людей пливли повз, не помічаючи один одного. Якби яблуку захотілося там впасти, воно мало б зменшитись до розміру атому водню, щоб знайти підходяще місце, а це ще й не в годину пік.

Хлопець блукав, хитаючи головою в різні боки. Нарешті, помітивши високого сивочолого європейця, П’ятий щосили став продиратися крізь нескінченну течію новоприбулих туристів.

- Вітаю в Піднебесній. Як долетів? - доброзичливо обізвався старий.

- Можна й краще. Та в цілому… - Сашко махнув рукою, другою підхопив валізу і знайомі рушили до виходу.

Океан різнокольорових макітр не припинявся. Люди заходили, люди виходили… Люди йшли, люди стояли… Люди їли…  На скляних стінах вздовж проходів висіли монітори з довідкою про рейси, яку іноді змінювала реклама. На банері молода сім’я з двома маленькими дітьми і дівчинкою, що звертається до батька: «Тату, давай разом вирушимо до зірок…». Внизу підпис - «Організація Добровільної Колонізації Безмежжя».

- Дізнався вчора про твою Настю. Співчуваю…

П’ятий зиркнув на колегу і знов рушив далі:

- Дякую, Академіку… та вона ж не померла. Має віддати борг людству.

- Коли відлітає?

- Завтра…

Чоловіки нарешті вийшли назовні. Хлопець вдихнув свіжого повітря, розправив плечі та озирнувся - міжнародний аеропорт Чжанцзяцзе Хехуа лишився позаду. 

- Зараз би відпочити…

- Ні, П’ятий. Спочатку робота, відпочинок потім…

*     *     *

- Це твоє робоче місце. Сідай, трохи попрацюєш… - стариган вказав жестом на крісло, що розташувалося біля екранів.

Вслід за Академіком П’ятий увійшов до просторої кімнати. Десять годин польоту, задушливий термінал аеропорту, мандрівка до військової бази, схованої у самісінькому серці національного парку, а тепер ще й попрацювати треба! Робота в Управлінні Наукових Розробок - це звісно мрія кожного, хто не хоче «грати» в лотерею, та все ж надвечір Пʼятницькому нічого не хотілося, окрім як вкритися тонким простирадлом дешевого готельного люксу і забутися хоч на п’ять годин.

- Мені поїсти дадуть? - промовив капітан, з останніх сил застрибаючи в ергономічне шкіряне крісло, яке стояло перед моніторами.

- І круасан з рафом за хвилину принесуть - я замовив… - саркастичний тон пана Академіка натякав на те, що Пʼятий не скоро отримає хоч якийсь шматок їжі. - Зараз ми проведемо невеличкий експеримент. Подивися і розкажеш усе, що зрозумів. Ти ж у нас хлопчина тямущий.

Колега поплескав Сашка по плечах і лишився стояти позаду.

Увімкнулися екрани. На першому завантажилася розрахункова програма, а в іншому промінь проштрикнув пітьму червоною стрілою. Згодом процес припинився, а застосунок обчислював значення і видавав їх на монітор.

- Ви матерію підігріли? І що далі?

- Дивися…

В центрі виднівся шматок розігрітого простору. Принаймні так це зрозумів Сашко, бо той став світлішим. Ще через деякий час комп’ютер задзеленчав, фіксуючи сигнал. Молодий працівник УНР уважно перевіряв дані, що з’явилися в кінцевому вікні.

- Ну що можеш сказати, наш ти, всебічно розвинений?

- Ви підсмажили шмат матерії?

- Так…

- В просторі навколо знаходилися частки.

- Вірно, - в очах Академіка з’являлася іскра.