25

Наступного дня об одинадцятій ранку під будинком Тимура вже сигналив знайомий чорний позашляховик.

Орхан, слава котам, зранку десь поїхав по дуже важливих справах, тому я спокійно, без зайвих допитів і ревнивих поглядів, вискочила на подвір'я. На мені був мій кращий спортивний комплект: чорні обтягуючі лосини, які ефектно підкреслювали підкачану дупцю, і короткий топ.

Стас чекав біля машини. І, о матінко рідна, вигляд у нього був просто на мільйон доларів! Замість ділового костюма — спортивні штани та вільна футболка, яка все одно не могла приховати його широченні плечі.

— Привіт, спортсменка! — посміхнувся він, обережно пригортаючи мене й знову цьомаючи в щоку. — Як стегно? Готова до навантажень?

— Привіт, генерале! Стегно як нове, готова розривати залізо! — задорно відповіла я.

В спортзалі, до якого ходив Стас, виявилося дуже стильно: панорамні вікна з виглядом на парк, найсучасніші тренажери й — головне — жодної душі, крім нас двох та тренера.

Після короткої розминки Стас підійшов до стійки з гантелями, схопив краї своєї футболки... і одним рухом зняв її через голову.

У мене в роті миттєво пересохло.

Мій внутрішній фантазер малював гарну картинку, але реальність виявилася куди крутішою! Засмаглі, кубики преса — чіткі, мов висічені з мармуру, рельєфні грудні м'язи й підкачані руки з виразними венами. Стас був справжнім Аполлоном!

«Нічого собі тіло... — подумала я, ковтаючи слину й намагаючись не витріщатися занадто відкрито.

— Ну що, Ксюш, почнемо з присідань? — перервав мої думки Стас, підходячи до мене й грайливо граючи біцепсом. — Я буду тебе страхувати.

— Давай, перевіримо мою техніку, — кокетливо кинула я, стаючи біля дзеркала.

Тренування почалося весело, але вже через двадцять хвилин у мені прокинулася моя справжня, некерована природа.

Стас вирішив показати мені вправу на жим гантелей і став позаду мене, щоб скоригувати позицію моїх рук. Він нахилився дуже близько. Його гарячі, гладенькі долоні лягли на мої плечі, а подих торкнувся шиї.

— Ось так, Ксю, тримай спину рівно, а лікті... — м'яко шепотів він.

І тут стався збій програми. Його дотики були дуже ніжними, але... мій внутрішній звір... він зреагував якось не так! Хижак всередині мене зреагував так, ніби його погладили проти шерсті. Від несподіваного внутрішнього панічного сплеску мої котячі рефлекси спрацювали швидше, ніж мізок. Я ривком розвернулася, і, на автоматі, вибила гантель із його рук і з диким, майже звірячим риком зі всієї душі штовхнула Стаса в груди.

Бідний хлопець, який взагалі не очікував від тендітної дівчини такої сили, відлетів на два метри й епічно гепнувся дупою прямо на м'який мат для йоги!

У залі запанувала тиша. Чути було лише моє важке дихання.

Я застигла з розширеними очима, розглядаючи Стаса, який сидів на підлозі з виразом крайнього спантеличення.

«ПІПЕЦЬ, КСЮ! Ти що наробила?! Ти ж його зараз у космос запустиш своїми перевертнівськими штучками!» — пролаявся мій розум.

— Ой... Боже! Стасе! — заверещала я, миттєво вмикаючи режим невинної вівці й падаючи біля нього на коліна. — Пробач, будь ласка! Я... я просто капець яка лоскотлива! Ти торкнувся шиї, а в мене це... рефлекс! Спазм! Автоматичний захист! Ти живий?!

Стас кліпав очима ще секунд п'ять, а потім раптово голосно, щиро рассміявся:

— Ого... Оце так рефлекси, Ксюшо! Ти де так битися навчилася? Я ж просто хотів руки поправити!

— Я... я в секцію самооборони ходила! — швидко збрехала я, допомагаючи йому підвестися. — Чесно, я не хотіла! Ти в порядку?

— Та все добре, — він посміхнувся, витираючи піт з чола й демонструючи свій ідеальний прес. — Але тепер я бачу, що з тобою треба бути дуже обережним. Ти справжня дика кішка.

«Якби ж ти знав, наскільки ти правий, Стасику...» — зітхнула я про себе.

Решту тренування ми провели вже без подібних ексцесів, хоча Стас тепер намагався триматися від моїх «лоскотливих» зон на безпечній відстані. Але щоразу, коли я дивилася на його ідеальне тіло, у моїй голові, мов паразит, виринали одні й ті самі думки: він — людина. Звичайна, вразлива людина. У нього немає регенерації, яка затягує рани за лічені години. У нього немає звірячої сили, яка дозволяє виживати після падіння з висоти чи розривати метал. Я щойно легенько — просто на рефлексі! — штовхнула його в груди, а він відлетів на два метри. А що буде, якщо під час емоційного сплеску, сварки чи... боже упаси, пристрасного поцілунку в мене прокинуться кігті? Якщо мій внутрішній хижак вирішить вирватися наволю?

Я ж можу просто зламати його. Випадково. Не з зла, а просто тому, що наша фізика, наша природа — це абсолютно різні вагові категорії.

«Тимур із Марком теж перевертні, а їхні дружини — люди», — згадала я свої вчорашні слова, які так впевнено кидала в обличчя Орхану. Але яка ж це була дитяча ілюзія! Дружини альф із самого початку знали, у який світ потрапляють. Вони приймали цей ризик. А Стас?

Стас бачить у мені просто красиву, трохи спортивну й дивакувату дівчину з рефлексами самооборони. Він купує мені квіти, возить у кав'ярню... Він навіть уявити собі не може, що дівчина, яка сидить навпроти нього за столиком, може перетворитися на двометрову чорну пантеру, здатну перекусити горло хижаку.

І головне питання, від якого в мене аж скроні заломило: а як йому взагалі про це сказати?! Уявити цю картину було просто дико. «Знаєш, Стасику, стейки були чудові, а тепер тримай сюрприз: я — перевертень! Айда зі мною в ліс пострибати!».

Що він зробить?! Покрутить пальцем біля скроні й викличе мені санітарів із психлікарні? Втече в жаху, вирішивши, що зв'язався з монстром? Чи розкаже всьому місту, викриваючи нашу зграю й наражаючи всіх на небезпеку?

А якщо між нами дійсно щось закрутиться? Побачення, романтика, серйозні стосунки... Скільки можна приховувати свою суть? Все життя брехати? Ховатися кожного повнолуння? Удавати, що я боюся темноти й мишей?

Це була тупикова гілка. Безглузда й капець яка небезпечна. Стас був ідеальним — мрія будь-якої дівчини з людського світу. Але між нами стояла стіна із загребущих кігтів, ікластого вишкілу й таємниць зграї, яку жодні красиві букети троянд не зможуть пробити.