23

Коли з останнім шматочком соковитого стейка було покінчено, Стас перепросив, підвівся зі столу й відійшов на хвилинку в бік службових приміщень. Я про себе подумала, що він пішов поговорити з шеф-кухарем, але коли він повернувся... у мене аж дихання перехопило.

Він ішов до нашого столика, тримаючи в руках розкішний, величезний букет темно-червоних троянд.

— Це тобі, Ксюшо, — Стас усміхнувся так тепло й ніжно, що в мене щоки миттєво запалали червоним. — Як невелика компенсація за вчорашній переляк і як подяка за цей чудовий вечір.

Я забрала цей важкий, ароматний букет і просто застовбеніла від збентеження. Чоловіки в моєму житті ніколи раніше не дарували мені квітів! Це було так дивно, але водночас капець як приємно.

— Стасе... вони неймовірні, дякую! — витиснула я з себе, притискаючи троянди до сукні.

— Це я маю дякувати тобі за можливість бачити таку красу прямо перед собою, — щиро промовив він, сідаючи навпроти й накриваючи мою долоню своєю. — Ксюш, я б дуже хотів зустрітися ще раз. Як ти щодо цього?

— Ну... я не проти, — з кокетливою посмішкою протягнула я. — А де саме?

— Я пам'ятаю, що наші пригоди почалися з твоєї ранкової пробіжки, — з гумором підхопив Стас. — Я оцінив твої спортивні досягнення. Як щодо того, щоб провести наступне тренування разом? Зайдемо в спортзал, позаймаємося, а потім я знову пригощу тебе чимось смачним.

У моїй голові миттєво виплив образ: Стас у спортивній майці, без сорочки, з підкачаним пресом і засмаглими руками...

«Хм, а що? Дивитися на красивого хлопця в залі — це ж суто для мотивації!» — вирішила моя внутрішня пантера.

— Домовилися, генерале! Спортзал — це чудова ідея, — погодилася я.

Коли ми під'їжджали до будинку Тимура, годинник на панелі авто вже показував одинадцяту вечора. Так, я запізнилася на цілу годину від тієї «погрози», яку мені надіслав той котячий Отелло.

Розуміючи, що цей прагматичний ідіот цілком здатний виконати обіцянку й зачинити засув, а нових ключів я ще не зробила, я вирішила не ризикувати.

— Стасе, зупини, будь ласка, он біля того повороту, за пару будинків до мого, — попросила я.

— Чому? Я можу підвезти прямо під ворота, — здивувався він.

— Та... у мене там зведений брат надто суворий і ревнивий, — згадала я про Орхана, скрививши обличчя. — Не хочу зайвий раз псувати собі вечір його воланням.

Стас розуміюче кивнув, обережно поцілував мене наостанок у щоку, відчинив двері й побажав добраніч.

Я залишилася на порожній, освітленій лише місяцем дорозі. Стискаючи в руках величезний букет троянд і намагаючись ступати на підборах якомога тихіше, я навшпиньках поплелася до котеджу Тимура.

Підійшовши до головних дверей, я обережно потягнула за ручку.

«Клік». Зачинено. Намертво зачинено!

— От же ж котяче опудало! — прошипіла я собі під ніс, проклинаючи Орхана всіма відомими лайками. — Таки засунув засув, падлюка!

Ламати двері або стукати у вікно було не варіантом — Тимур мене за такий нічний перфоманс просто з хати вижене. Але в мене сяйнула геніальна думка: хатня робітниця ввечері часто виносила сміття через чорний хід із зворотного боку будинку й іноді забувала клацнути замком!

Сховавши троянди під пахви, я в смарагдовій сукні на підборах поплелася темним подвір'ям в обхід котеджу.

Я вже заходила за кут, прямуючи повз густі кущі бузку під вікнами, як раптом у темряві прямо перед моїм носом майнула величезна, вугільно-чорна тінь.

Я заціпеніла. Серце впало кудись у п'яти. Мені здалося, що це була величезна чорна пантера, яка беззвучно припадала до землі прямо під вікнами будинку! Але як на диво... мої чутливі котячі рецептори не відчули ВЗАГАЛІ жодного запаху! Ані чужого звіра, ані Орхана — повна, дика стерильність.

Тінь миттєво розтанула в темряві кущів, мов привид.

— Мати рідна... — шепнула я.

Паніка накрила мене з головою. Забувши про підбори, сукню та троянди, я різко сіпнулася вбік, щоб рвонути назад до освітленого ганку. Але це була фатальна помилка! Моє довге, укладене локонами волосся на повній швидкості намертво заплуталося в гіллі колючого куща!

Я сіпнулася раз — боляче! Сіпнулася вдруге — колючки тільки міцніше впилися в пасма! Ніч, темрява, поруч промайнуло щось незрозуміле, а я вишу на кущі, як новорічна іграшка, з букетом троянд під пахвою!

Нерви не витримали.

— А-А-А-А-А-А-А-А-А! РЯТУЙТЕ-Е-Е-Е! — заверещала я на весь ліс так, що, здається, на сусідній вулиці собаки завили.

У цю ж секунду на другому поверсі котеджу спалахнуло яскраве світло, і через мить вікно з гуркотом розчинилося...