19

Коли я нарешті дошкандибала у вітальню, тримаючи в руках фірмовий пакет із приватної клініки, виявилося, що моя «коротка пробіжка», аварія та медичне обстеження зайняли добрі кілька годин.

За великим столом уже всі зібралися на сніданок. Побачивши мене — бліду, злегка розпатлану й з еластичним бинтом, який виразно проглядався крізь прозору тканину моїх спортивних лосин на стегні — Інна аж зойкнула, ледь не впустивши чашку з чаєм.

— Ксю! Що з тобою сталося?! — підхопилася вона з місця.

Усі погляди миттєво схрестилися на мені. Я тяжко зітхнула й у фарбах розповіла історію своєї ранкової дисциплінарної пробіжки, яка закінчилася близьким знайомством із бампером позашляховика.

Поки я говорила, я боковим зором виразно бачила, як Орхан буквально пожирає мене очима. Його погляд повз по моїх обтягуючих лосинах, і в мені на секунду знову прокинулася та зрадницька дівоча гордість: «Ага, дивись-дивись, котяра, оцінюй принади!». Але вже в наступну мить я зрозуміла, що цей прагматичний бовдур розглядав зовсім не мою підкачану дупцю, а саме те місце, де під тканиною бинта знаходилася величезна гематома. Його брови зсунулися до перенісся, а жовто-гарячі очі недоброзичливо блиснули.

— Ти написала на цього ідіота заяву в поліцію? — різко перебив він мою розповідь, спершись ліктями на стіл. — Якого біса він літає лісовими дорогами? Давай його номер машини, я сам з ним... «поговорю».

Шукаючи підтримки, я вичікувально поглянула на Тимура:

— Та яка поліція, Орхане? Нам зараз зайва увага взагалі не потрібна, тим паче людська. До того ж наша регенерація достатньо швидка, за пару днів усе заживе як на... ну, самі знаєте.

Тимур поважно кивнув, підтверджуючи мою правоту, і я, задоволена, вирішила підлити олії у вогонь:

— До речі, водій виявився дуже милим хлопцем. Він так перелякався, сам відвіз мене в лікарню, все оплатив, привіз під хату і попросив мій номер телефону.

У Орхана від цих слів ледь щелепа в тарілку не впала. Його нижня губа аж здригнулася від обурення.

— Милим хлопцем?! — засичав він, подаючись уперед. — Ти називаєш милим того, хто тебе ледь на той світ не відправив?! І ти ось так просто береш і роздаєш свій номер усім підряд без розбору?!

— У нього є ім'я — Стас! І так, він хоча б вихований, на відміну від деяких! — шпигнула я його у відповідь, натякаючи на вчорашні маршруточні розборки.

Орхан збирався видати чергову порцію ревнивого рику, але я вчасно схаменулася. Щоб не виглядати в очах Тимура агресивною психопаткою, яка тільки й вміє, що чубитися, я вирішила різко змінити тему й нарешті викласти карти на стіл.

— Тимуре, нам насправді не до Стаса зараз, — серйозно сказала я, сідаючи на стілець. — Ми вчора забули сказати... Коли ми з Орханом були в поселенні Марка, у нас із мого рюкзака вкрали ключі від твого будинку.

Тимур відклав ніж і уважно подивився на мене:

— Вкрали ключі? Як це відбулося?

— Хтось зняв їх із брелока, — підхопив Орхан, нарешті відволікаючись від лосин. — Причому карабін був закритий, а кільце ціле.

Тимур скептично підібгав губи й відкинувся на спинку стільця:

— Ой, ну починається... Ксю, Орхане, ви просто їх загубили. Десь зачепилися в хащі, карабін розімкнувся, вони й вилетіли. Велике діло.

— Та ні ж! — емоційно заперечила я, ледь не б'ючи кулаком по столу. — Спочатку в лісі за мною стежила якась чужа пантера. Запах не Райсів і не Стіксів! Потім зникли ключі разом із моїм рожевим антистресом. А вчора зранку на дверях хижі з'явилися глибокі подряпини від лап, а в траві під ними лежав той самий антистрес! Хтось спеціально поцупив ключі від твого будинку, щоб пролізти туди й щось вкрасти, а іграшку підкинув як знущання!

Ми з Орханом синхронно закивали, очікуючи, що Альфа зараз підніме бойову тривогу. Але Тимур лише важко зітхнув, потер перенісся і подивився на нас, як на двох фантазерів, які передивилися детективів.

— Так, діти, послухайте мене, — спокійно й прагматично почав розкладати все по поличках Тимур. — Ваша хатина стоїть на самому краю дикого лісу. Там повно звірини. Ви спали зі зламаними дверима, від вас пахло їжею. Швидше за все, ви все переплутали, і це була взагалі не пантера, а, наприклад, звичайний бродячий вовк. Зайшов уночі в хижу, побродив, знайшов твій рюкзак, відчув запах чогось їстівного на брелоку чи антистресі, згриз усе це діло й потяг у ліс. А ключі просто десь по дорозі випустив із пащі.

— Стривай, а подряпини на дверях і антистрес у траві на ранок?! — обурився Орхан. — Став би вовк на якихось інстинктах приносити іграшку назад під двері?! Це ж занадто натягнуто, хоч і звучить наче логічно!

— Тварини іноді роблять дивні речі, — відмахнувся Тимур, повертаючись до свого сніданку. — Може, йому сподобався запах силікону, він з ним погрався, потоптався під дверима, пошкрябав їх і кинув. Короче, не забивайте собі й мені голову цими дурницями. У мене повно справ у зграї, а ви мені тут казки про вовків-клептоманів і таємничі змови розказуєте. Менше дивіться серіали й марно не морочте мені голову.

Він продовжив спокійно жувати, показуючи, що розмову закінчено.

Я подивилася на Орхана. У його очах палав той самий праведний вогонь, що й у моїх. Альфа нам не повірив. А це означало лише одне: розплутувати цю брудну історію з вкраденими ключами нам доведеться виключно удвох...