17

Тупати п'ятнадцять кілометрів пішки під пекучим сонцем? Та ну його в болото!

Оцінивши перспективи перетворення на двох зварених пантер у пилюці, ми з Орханом звернули з траси в лісопосадку. План був простий: сховатися в кущах, швидко перекинутися в котячу форму й маханути через ліс напряму — так і швидше, і без Вадимчиків у маршрутках.

Орхан перекинувся першим. Повітря затріщало, і за секунду передо мною вже стояла величезна, граціозна, але вкрай похмура чорна пантера. Він грайливо сіпнув хвостом і подивився на мене з виразом: «Ну що, панікерша, довго чекати?».

Я вже набрала в легені повітря для трансформації, як раптом із сусідніх кущів, ламаючи сухі гілки, виринула жіночка років п'ятдесяти в капелюсі й з кошиком, повним якихось підозрілих грибів.

Вона заглипала очима, подивилася на мене, потім перевела погляд на двометрову чорну тушу Орхана... і її обличчя набуло кольору стиглого баклажана.

— А-А-А-А-А! К-К-КИЦЯ! ТУТ ЗВІР! ХИЖАК! РЯТУЙТЕ-Е-Е! — заверещала грибниця на весь ліс, падаючи на коліна й випускаючи з рук кошик.

— Жіночко, заспокойтеся! — панічно замахала я руками, роблячи крок уперед і затуляючи собою Орхана. — Не кричіть, це не дикий звір! Це... це мій домашній улюбленець!

Орхан поруч видав такий глухий, спантеличений «м-р-р?», що мені аж самій поржати захотілося.

— Який улюбленець?! — заверещала жіночка, задкуючи по траві. — Це ж чорна пантера! Воно зараз нас зжере!

«Так, Ксю, треба терміново доказ, а то вона зараз у МНС подзвонить!» — гарячково міркувала я. Мені в очі впала відкрита кишеня мого рюкзака, звідки стирчав пакувальний згорток, взятий учора з холодильника. Я ривком витягла звідти... мисливську сосиску.

— Та ви що, подивіться, він абсолютно ручний і дуже слухняний! — фальшиво-лагідним голосом защебетала я. Повернулася до Орхана, який витріщився на мене з виразом повного офігіння, і протягнула сосиску на долоні. — Ну-ка, Мурчик, зайчику мій, служи! Візьми смачненьке з ручок своєї хазяйки! Давай, лапочка, їж!

Орхан-пантера застиг. Його жовто-гарячі очі налилися такою звірячою люттю, що якби поглядом можна було вбивати, від мене лишилася б купка попелу. Він стояв і не рухався, проклинаючи мене всіма котячими богами.

— А чого це він не їсть?! Він зараз на мене кинеться! — знову заверещала жіночка.

— ЇЖ, МУРЧИК, БО ПРИДУШУ! — прошипіла я йому прямо в вухо, тицяючи сосискою йому в самий ніс.

Придушивши важелезне зітхання й свою чоловічу й хижу гідність, Орхан змирився. Він покірно нахилив свою величезну чорну голову і з принизливим, тихим хрускотом акуратно зняв сосиску з моєї долоні, зжувавши її з виглядом найнещаснішого собаки у світі.

Усередині мене все просто розривалося від дикого, нестримного сміху. Оце так кадр! Великий і страшний Орхан їсть сосиску з моїх рук, мов домашня болонка!

Жіночка трохи заспокоїлася, підхопилася на ноги, але її вираз обличчя миттєво змінився на люте обурення:

— Безобразіє! Ви зовсім глузд втратили?! Таких небезпечних хижаків тримати за домашніх улюбленців і серед людей розгулювати! Я зараз же подзвоню в інспекцію й поліцію!

Вона вихопила телефон і почала нас клацати на камеру зі спалахом.

— Ей, пані, не треба фоткати! — випалила я.

У голові миттєво запульсувала думка: «ПІПЕЦЬ». Якщо ці фото потраплять у мережу або в поліцію, Тимур нас просто живцем закопає. Йому ж доведеться всі ці наші «хвости» зачищати й підкуповувати інспекцію!

— Я на вас заяву напишу! Загроза життю! — закричала грибниця й, швидко збираючи свої гриби, рвонула в бік траси, все ще погрожуючи нам карами небесними.

Як тільки вона зникла за деревами, Орхан без жодних прелюдій перекинувся назад у людську форму. Його обличчя було червоним від люті.

— МУРЧИК?! ЦУЦИК?! СОСИСКА?! — загорлав він на весь ліс, наступаючи на мене. — Ти взагалі нормальна, Ксю?! Ти мені сосиску в пащу запхала на очах у якоїсь баби!

— А що мені треба було робити?! — заверещала я у відповідь, сміючись і задкуючи. — Щоб вона викликала спецназ?! Скажи спасибі, що я тебе ще за вушком не почухала й «дай лапу» не попросила!

— Ну чекай, фуріє, я тобі цю сосиску ще згадаю... — процідив він. — Все, перекидайся негайно! Тікаємо до Тимура, поки та божевільна не натравила на нас вертольоти!

Через хвилину ми вже двома чорними блискавками мчали крізь хащу лісу, зрізаючи кілометри.

До будинку Тимура ми дісталися за якісь двадцять хвилин. Перекинувшись у кущах біля паркану й поспіхом натягнувши одяг, ми без стуку впали у вітальню.

Тимур і його дружина Інна якраз спокійно обідали за великим столом. Побачивши нас — кудлатих, в пилюці та з дикими очима — Тимур повільно відклав виделку. Його обличчя миттєво налилося суворістю.

— Ви що тут робите? — льодяним голосом запитав він, зводячи брутальні брови. — Вам альфа дав наказ: тиждень бути на побігушках у зграї Марка й фарбувати бордюри. Ви не доробили там ще два дні. Ви зневажили наказ?!

Орхан, як старший, зробив крок уперед і спробував говорити спокійно й авторитетно:

— Тимуре, вислухай. У нас була вагома причина вийти звідти. Але спочатку... тобі треба терміново набрати наших знайомих у поліції.

— Навіщо? — примружився Тимур.

— Та тут одна жіночка з грибами зараз прибіжить жалітися на чорну пантеру в лісі... — втрутилася я, невинно кліпаючи очима. — Треба трохи підчистити хвости, фотки видалити...

Тимур аж підскочив зі стільця, а Інна тихо ахнула, затуливши рот долонею.

— ЩО?! — загримів Тимур так, що кришталь у шафі забрязчав. — Ви ще й свій вигляд людям видали?! Ви взагалі мізків не маєте?!

— Та це була вимушена міра! — випалила я.

— Яка міра?! — Тимур люто закрокував кімнатою, розмахуючи руками. — Я відправив вас на цю трудотерапію, щоб ви ПОРОЗУМІЛИСЯ! Щоб ви перестали гризтися, мов дикі собаки, і навчилися працювати в команді! А ви що?! Налякали людей і прибігли сюди?! Трудова терапія взагалі нічого не змінила! Ви як були двома скаженими йолопами, так і лишилися!