~39~

До мисливського будиночка ми дісталися вже майже навпомацки.

Сніг валив так, що я бачила хіба силует спини Тимура перед собою, а вітер постійно намагався збити з ніг.

Я кілька разів ковзнула, вчепившись у його куртку, і бурчала собі під ніс усе, що думала про цю «чудову» ідею прогулянок лісом напередодні Нового року.

Будиночок виявився невеликим, із міцного зрубу. Нічого романтичного — звичайна халупа, яка виглядала так, ніби її відвідували востаннє років п’ять тому.

— Сподіваюся, що тут хоча б не протікає дах, — пробурчала я, коли Тимур відчинив двері.

— Лялечко, припини вередувати, — спокійно відповів він. — Заходь.

Усередині було холодно, але досить просторо.

Одна кімната, грубка, стіл, дві лави і одне ліжко.

Я дістала телефон і, більше для власного заспокоєння, ніж із надії, глянула на екран — нуль паличок, мережа не ловить. Я пройшлася кімнатою, підняла телефон вище, підійшла до вікна.

— Чудово, — насупилася я. — Тимуре, зв’язку взагалі немає. Як ми подзвонимо по допомогу?

Тимур перевірив свій телефон.

— Тут глухо, — підтвердив він. — Схоже, буревій серйозно пошкодив дроти. Доведеться, напевно, тут ночувати. Не схоже, що хурделиця швидко перестане мести.

— Я так і знала, — я опустилася на лаву. — Халепа. Я просто знала, що цей день закінчиться саме так!

— Не драматизуй, — він підійшов до грубки. — Взагалі-то це не найгірший варіант.

— Для тебе, може, й ні. А я мала бути вдома, різати салати й відкривати шампанське, а не сидіти в лісі з високомірним альфачем.

Він глянув на мене спокійно, але в погляді з’явилося щось колюче.

— Інно, ти, звісно, якщо хочеш, можеш і далі скиглити, але це нічого не змінить.

Я зціпила зуби й ще раз оглянула кімнату, де нам доведеться ночувати.

Ліжко-то було одне.

Одне!

— Так, — сказала я. — Давай одразу розберемося.

— Із чим? — Тимур скинув рюкзак і озирнувся.

— Тут одне ліжко, — я ткнула пальцем у очевидне. — От із цим і розберемося.