~37~

Ми рушили вглиб лісу, тримаючись поруч.

Тимур ішов першим, і його кроки були безшумними, наче в привида. Я намагалася не відставати, хоч серце калатало, і я навіть трохи завагалася, чи не краще мені було б усе-таки повернутися до машини.

Подекуди виднілися зламані гілки на кущах та зім’ята, прожовкла трава й опале листя — очевидно, божевільна пантера продиралася крізь лісові хащі напролом.

Раптом ми опинилися на невеликій галявині.
Тут особливо були помітні сліди чиєїсь боротьби.

Перевертень зупинився й заплющив очі, поволі вдихаючи запах.

— Тимуре, що таке? — я миттю опинилася поруч, насторожено озираючись.

— Почекай… тут щось є, я щось бачу, — відказав він, нахиляючись до затоптаної вщент бурої трави.

Я теж опустилася, придивляючись. Прожовклу траву вкривав шар опалого коричневого листя, на якому виднілися розлиті рештки якоїсь речовини, схожої на білу емульсію.

Вона вже частково вбралася в ґрунт, але ще не висохла повністю — липка, з ледве помітними кристаликами по краях.

А запах… слабкий, ледве відчутний, але знайомий.
Гіркуватий, з ноткою мигдалю й чогось синтетичного, ніби хтось змішав аптечний препарат із технічним розчинником.

Я нахилилася ближче й обережно торкнулася пальцем краю плями.

— Інно! Я просив тебе нічого не чіпати! — Тимуру не сподобалося, що я торкнулася речовини.

— Я… я не впевнена, але мені здається, я можу визначити, що це таке, — тихо сказала я, відчуваючи, як у животі закручується клубок нервів і дослідницької цікавості. — Тимуре, мені здається, що це ноктаридин.

Тимур різко повернув голову до мене.

— Що?

— Ноктаридин. Алкалоїд з Noctaria ferox. Рідкісна рослина з Червоної книги, росте тільки в кількох охоронних зонах Карпат. Токсична навіть у мікродозах, накопичується в тканинах, не виводиться тижнями. Я… я знаю цей запах. І впізнаю цю кристалізацію.

Я згадала, звідки мені знайома ця речовина.

Десь із пів року тому я перебувала в міждисциплінарній групі — екологи, аналітичні хіміки, токсикологи. Ми оцінювали вплив нових регуляторів поведінки хижаків у заповідниках.

Хотіли зменшити агресію вовків і ведмедів, щоб скоротити кількість конфліктів із людьми.
Ноктаридин був одним із кандидатів — природний компонент, витягнутий із Noctaria. Я тоді тижнями сиділа в лабораторії, брала проби ґрунту, перевіряла накопичення в тканинах дрібних гризунів.

Було виявлено, що він порушує нейронні зворотні зв’язки, пригнічує лімбічну систему надто сильно, тому проєкт закрили.

Тимур присів поруч, побоюючись торкатися плями.

— Ти впевнена?

Замість відповіді я дістала з кишені маленький брелок-ліхтарик з УФ-режимом, який лежав у моїй куртці ще з часів польових виїздів. Увімкнула ультрафіолет і направила промінь на землю.

Пляма засвітилася слабким, але чітким синювато-зеленим сяйвом — характерна флуоресценція ароматичного кільця в молекулі ноктаридину.

Сліди світилися й на листі поруч, і на затоптаній траві.

— Дідько, Тимуре… — видихнула я. — Він світиться. Це точно він.

Тимур мовчки дивився на сяйво, а потім — на мене.

— І які властивості має цей ноктаридин?

Я вимкнула ліхтарик і подивилася на зацікавленого перевертня.

— Ноктаридин сам по собі пригнічує лімбічні реакції, накопичується, передається по харчовому ланцюгу. Але тут… здається, його змішали з чимось ще.
Я відчуваю синтетичний домішок у запаху. Ймовірно, пептидний замок. Він чіпляється до рецепторів і, ймовірно… але! — я підняла палець угору. — Це лише моє припущення! Як воно насправді — я не знаю. Можливо, воно здатне фіксувати фазу.

Я подивилася Тимуру прямо в очі.

— У вас є фазовий перехід між формами, правда? Ця суміш, можливо, діє як якір. Пригнічує нейрофункції, і організм більше не може повернутися. Застрягає в одній і тій самій фазі.

Тимур стиснув щелепи так, що я почула хрускіт.

— Отже, якщо твоє припущення правдиве, те, що коїться з перевертнями, — справа чиїхось рук.

— Дуже вірогідно, — кивнула я. — Бо пептид точно синтетичний.