~29~

— Інно, це повна маячня, перероби негайно!

Я ледь не схопилася за голову. Третій! Уже третій раз він вимагає переробити той клятий звіт! Я що, схожа на рабиню?

— А де «будь ласка»? — зухвало вскинула голову.

Тимур Амірович нахилився, опершись на мій стіл, і, наблизивши своє обличчя до мого, саркастично-уїдливим тоном промовив:

— Будь ласка, Інно, зволь нарешті виконати як слід свою безпосередню роботу!

Я взвилася:

— Не розумію, чого ви до мене сьогодні весь день чіпляєтеся просто так? Вам щось у мені не подобається? — мої очі блиснули справедливим гнівом. — Якщо ви зриваєтеся на мене через ваші особисті проблеми, вам варто попрацювати над власною витримкою та самоконтролем!

Очі перевертня звузилися:

— Поки що із самоконтролем у мене все добре, лялечко. Але якщо ти й надалі не обдумуватимеш свої слова ретельніше — нічого не можу пообіцяти.

А потім додав:

— І принеси мені каву в кабінет.

Я знущально пирхнула:

— Не можу, мені треба переробляти звіт!

Тимур Амірович заплющив очі й повільно видихнув, а коли відкрив їх — на мене полихнуло жовтим, небезпечним вогнем.

— Я бачу, слухняності від тебе, лялечко, не діждешся. Кава має бути в мене на столі через п’ять хвилин. І ще одне, — він нахилився ще ближче, — на обідній перерві чекаю тебе на вулиці біля входу.

Я нахабно розвалилася у кріслі, провокуючи звіра й насолоджуючись його реакцією.

Тон мого голосу набув відверто фальшивої скорботи:

— Ні, босе, ніяк не можу. Через той клятий звіт у мене сьогодні не буде обідньої перерви. На жаль.

Обличчя чоловіка загострилося, а щелепи заходили ходуном.

Він явно злився, і мені це чомусь подобалося.

Та не стерво я, не стерво!
Я мила, допитлива дівчинка, яка вміє себе пристойно поводити!

Але, сама не знаю чому, щойно я опинялася у присутності цього бісового перевертня, мені хотілося бути зухвалою, дратувати його, виводити із себе. Провокувати на гостренькі реакції. Особливо після його принизливих слів, що секунда пристрасті в кабінеті була лише розвагою з його боку.

Ага, а у вбиральні ресторану йому вистачило нахабства це повторити. Козел!

І щоразу, як я бачила його холодне, байдуже, сповнене спокою гарне обличчя, мені хотілося витворити щось таке, щоб ця дебільна байдужість нарешті з’їхала з його обличчя й оголила те, що він насправді думає і відчуває.

І в цьому азарті я могла зайти далеко. Я це відчувала.

Його губи повільно наблизилися до мого вуха, а пальці ніжно ковзнули по шиї.

Хрипкий, небезпечний шепіт торкнувся шкіри:

— Якщо ти не вийдеш, я закину тебе на плечі й віднесу сам, на очах у всього офісу. Зрозуміла?