~26~

Я спеціально не поспішала, ніби в мене був чіткий план, хоча насправді я просто намагалася не запанікувати.

Краватка була прямо перед моїми очима, і я повільно розв’язувала вузол, буквально змушуючи себе запам’ятовувати кожен рух: куди лягав край, де він перекручувався, як тканина проходила під петлею.

Я хотіла запам’ятати, як він був зав’язаний, щоб за такою ж схемою потім його закрутити.

Варто було відволіктися — і все, кінець, ганьба століття.

— Ти так уважно на неї дивишся, — з легкою насмішкою сказав Тимур, — ніби вона зараз втече від тебе.

— Замовкніть, — буркнула я, не піднімаючи очей. — Ви мене відволікаєте.

— Я просто спостерігаю. Чи це теж злочин?

Вузол нарешті піддався, і тепер головним було не зіпсувати момент.

"Так, Інно, спокійно, я бачила, як він зав’язаний, і все запам’ятала!"

Нууу, теоретично.

Я почала зав’язувати назад і вже за кілька секунд зрозуміла, що все було не так просто, як виглядало. Краватка вперто лягала не туди, куди треба, а недо-бос, звісно, мовчати не збирався.

— Інно, — спокійно протягнув він, але з явним задоволенням, — ти впевнена, що вмієш це робити?

— Ще слово, — прошипіла я, нахиляючись ближче й затягуючи тканину сильніше, — і я задушу вас цією краваткою.

— О, це погроза?

— Це попередження. І це я ще дуже гуманно, між іншим.

Він тихо хмикнув, а я раптом усвідомила, що ми стояли надто близько, щоб робити вигляд, ніби це просто жарт. Я знову спробувала перекласти край, пальці трохи плуталися, і мене це страшенно злило.

— Ти завжди так нервуєш, коли торкаєшся чоловіків? — не вгамовувався він.

Я підняла на нього погляд.

— Так, нервую. Від роздратування.

Краватка нарешті склалася у щось схоже на вузол. Не ідеально, але досить пристойно. Я зробила останній рух, вирівняла її, відступила на пів кроку й з полегшенням видихнула.

— Все, — сказала я, дивлячись на результат. — Живий, при пам’яті й навіть не задушила.

Він опустив погляд на краватку, а потім знову на мене.

— Наступного разу, — сказав він з ледь помітною усмішкою, — я буду насторожі: раптом ти не жартувала?

— Раптом? — фиркнула я. — Дуже наївно з вашого боку.

За столом на секунду запала тиша, а потім усі присутні вибухнули сміхом.

— Ну що, — я гордо підняла підборіддя й взяла келих, — парі виграно.

Макс уважно подивився на Тимурову краватку, потім на мене, потім знову на краватку й гучно видихнув.

— Добре, — визнав він. — Визнаю, здається я змолов дурницю.

— Здається? — я зробила ковток і солодко всміхнулася. — Підготуйся визнавати це публічно. І морально готуйся до котячої миски.

За столом знову засміялися, хтось підняв келих.

— За фемінізм, який душить патріархат краватками, — урочисто проголосив Артем.

— І за гарненьких дівчат! — додав хтось із чоловіків.

Я з насолодою дзвінко цокнулася келихом з найближчим сусідом і відчула, як усередині розливається тепле, трохи дурне, але дуже приємне відчуття перемоги.

Я справді пишалася собою.

— А тепер, — сказала я Максу, відставляючи келих, — підготуйся виконувати умови парі. А я поки піду у своїх справах.

— Тільки не влаштуй там революцію, — кинув він услід.

Я лише хмикнула й рушила до вбиральні.

У дзеркалі я поправляла волосся, намагаючись повернути обличчю спокійний вигляд, коли двері за моєю спиною тихо відчинилися.

Я ще навіть не встигла обернутися, як відчула його присутність.

Тимур Амірович підійшов близько-близько.

— Ти що витворяєш? — тихо спитав він.

— Ну, я виграла парі, — відповіла я, не озираючись. — І трошечки поскандалила.

Я встигла лише повернути голову, як він різко поставив долоню біля мого плеча, притискаючи мене до стіни. Міцно і дуже переконливо.

— А ти з норовом, лялечко, — сказав він саркастично. — Любиш бунт?

Я бачила його відображення в дзеркалі: напружені плечі, темний погляд і незрозуміла для мене злість, яку він явно стримував.

— Відновлюю справедливість, — відповіла я. — Ви ж самі чули.

— Інно, — він нахилився ближче, — ти можеш скільки завгодно боятися підкорення, але десь усередині ти й сама хотіла б собі сильного чоловіка.

— Не розумію, що ви від мене зараз хочете? Чому прийшли сюди? — різко спитала я. — Ви ж самі сказали, що інцидент у кабінеті був помилкою.

— Так, — тихо відповів він. — Помилкою.

І саме в цей момент він мене поцілував.

Це було різко, несподівано й зовсім не в тему, але моє тіло відреагувало швидше, ніж голова. Я встигла лише видихнути щось обурене, коли він знову повторив, майже в губи:

— Дурна помилка.

Я різко вперлася долонями в його груди й відштовхнула.

— От і не повторюйте її, — сказала я, задихаючись. — Ви не маєте права так робити.

Він відступив на крок, стискаючи щелепи.
— Я не розумію себе. Ти мене реально бісиш, але іноді просто зводиш мене з розуму, — глухо сказав він.

— Це не моя проблема, — відповіла я, вирівнюючи спину. — І точно не частина нашого робочого контракту.

Я пройшла повз нього, взялася за ручку дверей і на мить обернулася.

— І, до речі, — додала я, — краватка вам личить. Не дякуйте.

І я вийшла, залишивши його наодинці з цією «жахливою, дурною помилкою».

Сам він дурний!