~15~

От дідько!

Якщо я буду ще так возитися, то спізнюся у свій перший робочий день!

Треба було вставати раніше, бо всі ці збори забрали купу часу. Поки придумала, що вдягти, поки зробила укладку та макіяж — час сплив, немов пісок.

Через постійне хвилювання з приводу мого нового робочого місця мені всю ніч снилися якісь безглузді жахіття.

Спершу я побачила, як приходжу у свій перший робочий день, а в приймальні сидить величезна чорна пантера. З моєю сумкою в зубах.

Я тільки рот відкрила, а вона людським голосом каже: — Ти ж новенька? Передай Аміровичу, що я з’їв його графік.

І тут пантера — хрясь — і обертається на Тимура. Той стоїть, як ні в чому не бувало, поправляє рукави і абсолютно буденно пояснює: — Це наш стандартний понеділок. Змирися.

А потім почалося найгірше.

Я заходжу до його кабінету, а там… знову він! Стоїть, краватку поправляє і з тим своїм владним поглядом каже: 

— Інно, ти ж не думала, що в перший день обійдешся без процедур?

У мене в руках раптом з’являється тюбик тієї самої мазі. А він робить крок ближче, накриває мою руку своєю і шепоче: 

— Давай я сам, тоді набряк швидше пройде.

І тягнеться тією рукою до моєї ноги.

А я стою посеред кабінету в сукні, яка кудись підозріло піднялася, і тільки встигаю вичавити: — Може, одного разу було достатньо?..

А він повільно нахиляється й цілком серйозно відповідає: 

— На жаль для тебе, ні. Мазь треба наносити двічі на день.

І вже тягнеться пальцями…

І отут я підскочила так, що мало не вдарилася об стіну від вереску будильника.

Виспатися не вдалося, бо цей шерстяний мене дістав і уві сні.

До маршрутки я підскочила майже на ходу й почала в неї залізати.

Підбігаю, ставлю ногу на першу сходинку… і тут мене підводить моя клята вузька спідниця.

Я пробую зробити один крок — не виходить.

Другий — теж.
Спідниця впирається в коліна, а я зависаю між дорогою і салоном маршрутки, недолуго зігнувшись.

Усередині маршрутки настала гнітюча тиша, усі почали конкретно витріщатися на мене.

 Який жах!

Якийсь дядечко сердито хмикнув.
Тітка з пакетами цокнула язиком, ніби я відбираю в неї час.
Бабуся в окулярах дивилася осудливо й, здається, вже збиралася перехрестити мене.

Я ще раз спробувала підняти ногу.
Марно, спідниця-олівець трималася на мені, мов приклеєна.

Маршрутка дивилася на мене гуртом. Я вже була майже в істериці, коли нарешті, з героїчним ривком, залізла в салон, виглядаючи так, ніби щойно крізь потуги народилася з цих дверей.

І тут, сама не знаю НАЩО, я повернулася до водія й промовила таким противним, писклявим голоском: 

— Драсті-драсті…

Водій повернувся й подивився на мене як на пришелепкувату.

Я швиденько втягнула голову в плечі й прошмигнула на найближче сидіння, палко сподіваючись лише на одне: щоб ніхто, взагалі ніхто не запам’ятав моє обличчя.

Коли я нарешті дісталася до офісу, то вийшла з ліфта з одним бажанням: розчинитися в повітрі й не привертати до себе уваги. Та, звісно, моє бажання залишилося непочутим.

Щойно я зайшла до офісу, чоловіки, які щось обговорювали біля кулера, стихли й подивилися в мій бік. Двоє інших, що проходили повз, уповільнили ходу, ковзнувши по мені явно оцінюючими поглядами.

Я попрямувала вперед, роблячи вигляд, що нічого не помічаю.

І саме в цей момент двері одного з кабінетів відчинилися, і на порозі з’явився Тимур Амірович. На ньому була чорна сорочка з підкоченими рукавами, які підкреслювали м’язисті передпліччя, вкриті татуюваннями.

Він швидко окинув коридор поглядом, і коли побачив, як його підлеглі втикають очі в мене, щелепа в нього ледь помітно напружилася. Різкий, короткий погляд у їхній бік — і всі чоловіки хором згадали, що терміново зайняті своїми справами.

Він перевів погляд на мене.

Не знаю чому, але від його суворого погляду в мене затремтіли коліна.