~14~

Тимур Амірович підняв брову так, ніби я щойно поставила йому ультиматум і наказала не лише взяти мене на роботу, а й особисто підмітати мені кухню тричі на день.

Він повільно відкинувся на спинку софи, схрестив руки на грудях, і в його очах з’явився небезпечний блиск, від якого відразу захотілося зменшитися в розмірах.

— Цікаво, — протягнув він. — Ти зараз серйозно намагаєшся вказувати мені, кого наймати на роботу?

Він нахилився ближче, так, що я відчула його тепле дихання біля вуха.

— Ти, виходить, не лише перевертнів викриваєш, а й кадровими призначеннями керуєш?

Його усмішка стала широкою і нахабною.

— Я можу це зробити, якщо ти переді мною вибачишся.

Ти диви, він прямо обожнює провокувати мене на гнів!

— Тільки скажи, лялечко. Всього чотири слова: вибачте мене, Тимуре Аміровичу. Навіть не вимагатиму від тебе розписувати, за що саме вибачаєшся.

Я зробила вигляд, що не почула його, і почала оглядати ногу. Здається, треба було вже прибирати лід.

Я забрала його і витерла ногу долонею.

Тимур Амірович, слава небесам, відволікся від нашої розмови і відкрив тюбик мазі.

— Не рухайся, — сказав він низьким голосом.

Перший дотик був прохолодним від мазі, але пальці в нього були гарячі. Він провів ними по нозі, і коли я трохи сіпнулася, стиснув її, щоб притишити будь-які пориви.

— Спокійно, — він нахилився ближче, щоб краще бачити, і його гарячий подих торкнувся коліна. — Якщо буде боляче, скажеш.

Боляче? Ага, звісно.
Швидше хотілося сказати щось непристойне.

Його пальці рухалися повільно, втираючи засіб, але робив він це так, ніби досліджував кожен сантиметр шкіри, відстежував кожну мою реакцію. Мазь давно розтеклася тонким шаром, але його це геть не турбувало. Працював далі, методично роблячи масаж.

Він почав дихати частіше. Я чула це виразно: повітря виходило з нього короткими ривками, і кожного разу, коли він проводив пальцями вище, на мить затримував подих.

Коли він притримав мене за ногу, щоб натиснути на забій, його великий палець ковзнув по внутрішньому боці коліна.

Випадково?
Ну звісно ж.

— Так набряк швидше зійде, — його голос був трохи хрипким. — Потерпи ще трохи.

Ніби я збиралася хоч слово сказати проти.

Я повільно видихнула. Він це почув, і його пальці ковзнули трохи вище, ніж треба.

Це вже було небезпечно.

На секунду він зупинився, ніби вирішував, чи переходити межу.

Його рука все ще була на моїй нозі.

— Готово, — сказав нарешті хрипким голосом.

Він забрав руку, але погляд не відвів.

Трясця, якого ґеґа він собі дозволяє?!

Він примружився, вдаючи роздуми.
А потім різко випрямився, прокашлявся й сказав:

— Добре. Я беру тебе до себе на роботу.

Я здивовано кліпнула.

— У чому подвох? — вирвалося в мене автоматично.

Його губи сіпнулися.

— Подвох у тому, що з понеділка ти працюєш на мене. І тільки спробуй запізнитися.

Ну що за самовпевнений тон.

— Виходиш о дев’ятій ранку, — додав він, піднімаючи телефон.

— Мені треба йти. Бо я зі своїм равликовим темпом не встигну на маршрутку, — я кивнула на свою ногу.

Він пирхнув.

— З твоєю щиколоткою яка, взагалі, маршрутка?

Потім глянув на мене поверх телефону, з певною долею поблажливості, від якої мені захотілося кинути в нього щось важке.

— Таксі зараз буде, я вже викликав. Відвезе тебе прямо додому. І не сперечайся, лялечко, я тебе вже почув сьогодні більш ніж достатньо.

От же ж гад хвостатий.

Я тільки глибоко вдихнула, намагаючись не показувати, як у мене всередині все хвилюється. Він же стояв поруч, спершись на софу, абсолютно спокійний і байдужий.

— У понеділок чекаю тебе на робочому місці, — повторив він, глянувши на мою ногу, а тоді на мене. — І не роби більше нічого дурного. На сьогодні квота вичерпана.