~10~

Так, що б таке вдягти на співбесіду, щоб справити гарне враження?

Я вже вивалила пів гардероба і наробила в кімнаті конкретний срач, але все одно не могла визначитися зі своїм зовнішнім виглядом для сьогоднішньої зустрічі.

До того ж хвилювалася через своє рожеве волосся.

Мені воно дуже подобалося, і я щоразу схрещувала пальці, щоб мене не змусили його перефарбовувати. Досі, хвала небесам, у мене через це проблем не було, але раптом новому босу таке не сподобається?

Ех, гаразд, якщо попросить — тоді перефарбую, а ні — то ходитиму так і далі.

Наостанок пшикнулася своїми парфумами й нарешті вийшла з квартири.

Дорога зайняла трохи більше часу, ніж я планувала від самого початку, бо ця фірма розташувалася ледь не на краю міста! І як я повинна туди добиратися щоранку, якщо маршрутка в той бік ходить лише раз на кілька годин?

Це мінус, однозначно.

Але мені зараз не до капризів. Комунальні самі за себе не заплатять, а продукти та інші необхідні речі самі собою на полицях холодильника й шафи не з’являться.

Від зупинки довелося плентатися пішки ще хвилин десять, і моя впевненість потроху почала випаровуватися.

Де засіла ця «ПОФ Альфа-Грант»?

Нарешті мої Google-карти перестали глючити, і я змогла знайти потрібну будівлю. Це був двоповерховий офіс, обнесений бетонним парканом. Біля входу була кнопка виклику з динаміком, і я її натиснула.

Через кілька секунд щось захрипіло, і почувся чоловічий голос:

— Ви до кого?

Я прочистила горло й ввічливо відповіла:

— Я на співбесіду до Тимура Аміровича. Мені призначено на десяту годину.

З динаміка знову почувся якийсь шум.

— Проходьте!

Ворота почали плавно від’їжджати убік, і я зайшла всередину, з цікавістю оглядаючись. Але нічого надто дивного я не помітила: охоронна будка, шлагбаум для виїзду автівок, невеликий дворик з парою кущів та лавочками — і все.

Я поспішила до входу в будівлю. Не годиться спізнюватися до майбутнього боса.

Вже перед самим кабінетом я чомусь загальмувала.

Дурепко, чого тобі хвилюватися? Ну не з’їсть же він тебе! Найгірше, що може статися, — просто не прийме на роботу. То й що? Нову знайду. Тим паче що це все одно тимчасово, поки я шукаю роботу за своєю спеціальністю.

Різким рухом поправила спідницю, заправила пасмо волосся за вухо і, по-дурному забувши навіть постукати, відчинила двері кабінету.

На мене повіяло теплим повітрям, запахом дерева та чоловічих парфумів.

Я чомусь розгубилася й пробелькотіла:

— Добридень, Тимуре Аміровичу… я… я Інна Ковальчук. Прийшла на співбесіду щодо вакансії секретаря.

Крісло директора розвернулося, і чоловік, що сидів у ньому, подивився на мене.

Від побаченого в мене відібрало мову.

— Щооо?.. Це ви???