Глава 27

Обожнюю цей момент – сидиш за столом, який буквально ломиться від їжі: тут тобі й картопелька гаряча з духової печі, і засмажена курочка, і котлетки, і відбивні. Про салати можна не говорити? Ми, звичайно, як молоде покоління, хотіли відмовитись від "СССРівських" салатів, але Людмила Степанівна настояла на оселедці під шубою, крабовому салаті та звичайно олів'є! Ну куди ж без нього? І новий рік – зовсім не новий. Ми звісно сміялись та жартували з цього приводу. Христина кумедно морщила носик і говорила про "над трендові закуски з Instagram", а бабуся скаржилась на "матюки з тих її інтернетів". 

Після святкування з ріднею, майже вся зграя мала намір прийти в наш дім, і навіть більше: Влад з близнючками.  Звичайно, ми б могли завітати до тих самих сестер-мисливець, дім там був більше, але навіщо? Бабуся завбачливо наготувала їжі на всю зграю. До того ж мій дім став щось на кшталт штаб-квартири. 

За декілька хвилин, по традиції, були наповнені келихи шампанським. Телевізор показував промову президента, а після відрахунок. 

Десять. Герда заметушилась на дивані, ніяк не знаходила собі місця. Бігла від столу до дверей, відволікаючи від перегляду зомбоящика. 

– Може салютів боїться? – припустив Андрій. 

– Так немає ж ще… 

Дев'ять. Заголосила щосили, не припиняючи носитись по кімнаті, як навіжена. 

– Фу! – зробила спробу вгомонити галасливого пса Людмила Степанівна. – Не можна! Припини! 

Вісім. На вулиці таки щось бахнуло, добряче так, десь зовсім поруч. 

– Я ж говорив, – невимушено підмітив хлопець. – Феєрверк. Напевно сусіди запускають, Федоренки. 

Сім.  Через гуркіт я не відразу зрозуміла що відбувається. Посипалось скло, ми з Андрієм сиділи на дивані, поряд того самого вікна. А Людмила Степанівна й Христина – напроти. Я подумала, що можливо Федоренки не впорались з піротехнікою, яка й влучила в наше вікно. Це ще, аматори невмілі! 

Шість. Бабуся повалилась зі стільця на підлогу, я підскочила, щоб допомогти і краєм ока побачила те, що змусило мене зціпеніти від жаху. Кров, дуже багато крові…  Це був не салют. Постріл, точно в голову. Не розуміючи, що роблю, хотіла кинутись до постраждалої, може є можливість її врятувати? Але Андрій щосили смикнув мене за руку на себе, поваливши на підлогу. 

– Всі під стіл, негайно!!! – кричав він. 

П'ять. Краєм ока помічаю, як трансформується тіло мого хлопця, обростає хутром. Напевно мені теж час? Та я як муха в приміщенні з дихлофосом – млява, з запізненням розумію що коїться навкруги. Через вікно застрибує міцна, в декілька разів більша за звичайну, рись. Це вона – лютозвір. З-під столу бачу лише її дужі лапи та трохи корпусу. Чую з передпокою якесь шарудіння. 

Чотири. "Дах над головою" зникає. Це Андрій встиг обернутися, кинувся на непрохану гостю. Стіл перекинувся на вже неживе тіло Людмили Степанівни, посуд і їжа розлетілись в різні боки, замащуючи все довкола. Христина дивом перескочила до мене, але кут меблі таки добряче вдарив дівчину по голові. У дверях кімнати з'явився чоловік з рушницею – батько близнючок, Іван. Він поцілив в нас, але сестра скинула руки, чоловіка охопило полум'я. 

Три. Мисливець став безперестану стріляти куди завгодно. Я і Христина використовували стіл як щит від куль. Чоловік терся об що завгодно, аби загасити вогонь, але марно – відьомська магія. Якась зі звірюк заскавчала, я молила всі відомі надприродні сили – тільки б не Андрій. Зовсім поруч від мене влучив ще один постріл, пробиваючи дерев'яний стіл наскрізь. Якихось декілька сантиметрів і куля втрапила б у моє плече. Постріл. Сестра закричала і схопила себе за руку з якої стікала кров. Влучив. 

Два. На мить вогонь з тіла мисливця зник й Іван знов прицілився в наш бік. Волосся на голові Христини розметалось, наче від пориву сильного вітру, очі заволокла темна пелена – тіло  чоловіка спалахнуло з новою силою, перекидаючись на підлогу та інші меблі. Лютозвір і вовкулака вовтузились одним суцільним клубком по підлозі, заганяючи у шкіру уламки посуду. Вгризались у плоть один одного. Я не могла зрозуміти хто постраждав більше, все хутро обох вимазюкане в криваві плями, можливо з калюжі від Людмили Степанівни, або своєї власної крові. 

Один. Стукіт підбор – увійшла…  Еббі Стюарт, власної персони. Вона презирливо окинула приміщення й зупинила його на Андрії, єдиному, на кого впливав її дар. Я зобов'язана зробити хоч щось, інакше – нам всім кінець. 

– Я довго не протримаюсь, – стогнала Христина. – Ще трохи – втрачу свідомість. 

Я встала, оминаючи рідкі постріли мисливця інтуїтивно, йшла на зустріч американці, горіла б вона у пеклі!  Збираючи всю силу до купи, лише б торкнутись цієї "представниці закону"! Якщо Еббі вихопить погляд Андрія, Агнія зробить наступний крок – вб'є або мене, або альфу. Здолати лютозвіра у нього шанс є, не дарма ж він вожак зграї, лідер! 

Бом – перший бій куранта. Христина здалася перша, впала на підлогу непритомною лялькою. Полум'я з тіла Івана зникло взагалі, але за ці короткі неповні п'ять секунд його тіло встигло перетворитись на обвуглений шматок людського підсмаженого м'яса. На жаль, він ще тримався на ногах, але зброя вивалилась з його рук. 

Бом – другий удар. Я впевнено просувалась в бік Еббі, бачила як Іван з останніх сил кинувся в мій бік, повз представницю альянсу. Чула якусь метушню із входу. Навіть боюсь уявити, хто може прийти ще? Якщо підмога ворогам – нам кінець. Еббі вихопила погляд Андрія… 

Бом – третій. Я зробила спробу спіймати жінку за передпліччя, відсахнулась. Ще одна спроба, є! Я вхопилась за плече з такою силою, що відчула як нігті проникають в її плоть. І нарешті випустила силу. Розряд блискавки пройшов крізь мене, виливаючись в Еббі. Це перша смерть людини на моїй совісті. 

Бом – четвертий. Різкий біль у спині. Пляма крові розтікалась в районі сонячного сплетіння на колись новій білій сукні. Шок не давав відчути біль, лише те, як покидають сили моє тіло. 

– Здохни, тварино! – почула я шепіт Агнії на вухо позаду себе.