Глава 26

Легені палали вогнем, наче я дракон і зараз лише подихом спалю весь ліс вщент. Відриваючи лапи від землі, наче от-от злечу, від кігтів в різні боки розлітались іскри. Я відчувала життя, емоції. Я була щаслива. 

Всією зграєю, тепер я впевнена – це моя зграя, ми вперше вільно пересувались  лісом. Остання "вилазка" всієї вовчою сім'єю цього року. 

В той день, як Ірина поїхала до сім'ї, Андрій відвіз мене до майстерні. Не зважаючи на те, що я не давала конкретної відповіді, зізнався своєму беті:

– Прошу вітати, – Артем в цей момент навіть не дивився в наш бік, клопотався над якимись паперами. – Моя дівчина. 

Артем таки підняв на нас очі, посмішка розтягнулась на його обличчі:

– Ну нарешті! А то за час ваших незрозумілих стосунків, Андрій нам весь мозок виїв! 

Хлопець підвівся, потис руку альфі й поплескав по плечу:

– Красунчику, брате! 

Я насупилась. Це що за самовільність? Я ще згоди не давала. А потім ще трохи подумала, а що тягнути кота за хвіст? Одного вже втратила, які б почуття не виникали, ще ніколи байдужість не робила людей ближчими. До Андрія тягнулась саме я, а не моя лисиця. Який сенс приховувати: я закохалась в нього з першого погляду. Нехай зараз я роблю величезну помилку, наступлю на ті самі граблі, як колись мама. Та чи не варто воно того? Покаже час. 

Для мене найскладнішим виявилось повідомити про наші відносини бабусю Андрія, нашу сусідку навпроти – Людмилу Степанівну. Жінка, в минулому вовкулака, обізнана у можливостях лисок-перевертнів і навряд чи повірить у мої чисті почуття до онука. Але не ховатися ж нам вічно.  

Я не знала, говорив їй щось Андрій, чи готував до несподіваних новин, та трусило мене, як перед екзаменом. Наче й готувалася, але страшно, аж коліна трясуться. 

– Доброго ранку, Людмила Степанівна! – простягнула їй шоколадний тортик. 

Згадалось, як восени вони стояли перед моїми воротами. Наче це було у минулому житті. Як би знала, що вони сім'я перевертнів, була б така ж люба до них? А мила старенька посміхається, наче вже все знає наперед. 

А в хаті мене чекала величезна підстава: за столом сиділи двоє дорослих людей, за схожістю жінки з моїм хлопцем одразу зрозуміла – його батьки. Ох я й влаштую йому, коли цей кошмар скінчиться! Скільки сумнівів полізло в мою голову…  Аби ж знала, чи вдягала б прості джинси та велетенський светр? Хоч би очі олівцем підвела. Ой, матінко, рятуй! 

"Заспокойся, Даш. Твоє обличчя виражає такий жах, наче тебе в чан з окропом всадили. " – почула у своїй голові та стрепенулася. Це що таке було? Озирнулась на Андрія, стоїть, шкіриться. 

– Добрий день! – невпевнено привіталась. 

– Яка мила леді, – встав з-за столу чоловік у віці, галантно поцілував мою руку. – Приємно познайомитись, Костянтин. 

Він був високий, надзвичайно. Щоб зазирнути в його очі, довелось добряче підняти голову. Й зовсім не схожий на сина. 

Якось Андрій розповідав про своїх батьків, знаю лише, що вони навіть не мають постійного місця проживання, подорожують світом. Дурепа, навіть не спитала хлопця їх імен! 

– Привіт, дорогенька! – жіночка навпаки, низенька й трохи пухкенька, розцілувала мене в обидві щоки. – Рада зустрічі. Я Зоя, якщо не в курсі. 

Якось відразу впадає в око, наскільки різні Зоя та Костянтин, вона – весела, життєрадісна, непосидюча, він – стриманий, інтелігентний, спокійний. За час, проведений за чаюванням, було помітно, як сильно вони кохають динодного. Мені теж хотілось такого простого жіночого щастя, коли ти за чоловіком, як за кам'яною стіною. Зоя поводилась як підліток, в очах її чоловіка виднілось тільки сліпе обожнювання. Понад усе на світі я теж хотіла б бачити це в Андрійковому погляді. 

– Коли весілля? – запитала Зоя, так легко, наче розмова йшла про погоду. 

– Дорога, – осмикнув її Костянтин. – Нехай вирішують самі. Не квап події. 

– Та чи я кваплю? – награно здивувалась жіночка. – Я лише питаю, хочу знати, коли нам знову вертатись на Україну. 

– Зою! – шикнула бабуся, її мати. – Нехай зрозуміють, чи створені вони один для одного, а там – видно буде! 

– Мамо, я тебе прошу! – не вгамовувалась мати мого коханого. – На що дивитись? Якщо бачиш – твоє, хапай руками й ногами. Й місяця зі знайомства не пройшло, як ми з Костиком одружилися. Що поганого? Живемо душа в душу стільки років. 

Людмила Степанівна закотила очі, ще довго вкладала "істину" в розум доньки, та вона наполегливо стояла на своєму. Жінка мені імпонувала, такої дитячої наївності ще не зустрічала ні в одній дорослій людині. Характером Андрій точно не в неї, адже він набагато стриманіший та серйозний. 

– Тату, ви залишитесь в нас на новий рік? – спитав альфа. 

– Ні, – відповіла поперед чоловіка Зоя. – В нас літак, вже завтра ввечері. Приїдемо лише на весілля! – взялась вона за старе. 

– А де ви плануєте? – Людмила Степанівна. 

– Вдома? – звернувся до мене хлопець. 

– Так. 

– Компанією? – щось мені здається, бабуся не хоче залишатись сама. 

– Точно не знаємо, – подав голос Андрій. – Може хтось зазирне. 

– Приходьте й Ви. – запросила я. 

Тому, після вечірніх прогулянок зграєю ми повертались у дім, де пахло всілякими смаколиками. Христина, як колись, бігала туди-сюди виконуючи накази бабусі, тільки цього разу Людмили Степанівни. 

– Чого так довго? – бурмотіла сестричка, бо вся найважча робота випала на її тендітні плечі. – Зовсім мене не шкода? Після опівночі має зазирнути Женя, а я навіть в душ не ходила! 

Сервіруючи стіл, я вперше за такий довгий час, відчувала спокій. Скільки всього змінилося. Я втратила дорогих мені людей, але отримала не менше. Але тепер, говорю відверто – я щаслива! 

«Мої любі, хочу офіційно попередити – виходимо на фінішну пряму! Так, ця глава досить маленька, приношу свої вибачення, але далі відбудеться розв'язка. Прошу Вас, ні, благаю: залиште хоча б декілька слів про мою писанину :3 Ще трохи й ми дізнаємося, подальшу долю всіх героїв! Буквально одна-дві глави і кінець! Дякую, що залишаєтесь зі мною, коментуєте, ставите зірочки! Ви – найкращі!»