Глава 24

Як часто ви чуєте фразу: "Ворог мого ворога – мій друг"? Так ось, це повна нісенітниця. 

Настя, як і обіцяла, повідомила альянсу про порушення закону як лютозвіра, так і власного батька. Не гаючи часу, угрупування мисливців світу відправило свого представника, ім'я якої викликало хвилювання навіть Віки. Чи страшний той звір, як його малюють – я переконалась на власній шкурі. 

Еббі Стюарт, так звали немолоду жінку, яку відправили в наше селище. Американка, досить непогано розмовляла українською, але через своєрідний акцент (наголос на останню голосну букву в слові) дещо важко зрозуміти, про що вона говорить. А ще її очі… Криваво-червоного кольору, від погляду яких хотілось сховатись. 

Еббі не була схожа на мисливицю: зброї при собі не мала, вдягнена була у вузьку сукню та шубку, на підборах, не дивлячись на погоду. Трохи пізніше ми всі дізнались, як це, сильно обдарований мисливець. Жінка не кинулась шукати порушників, вона висловила бажання поговорити з кожним членом зграї. “ Якщо наводити порядок, то у всьому! " – говорила вона. 

Андрій, як альфа зграї, проходив опитування першим. Він настояв, щоб при допиті його підлеглих, я теж була в приміщенні. В одній з кімнат нашого будинку посередині поставили стіл, з одного боку сиділа Еббі, з іншого – альфа. 

– Твоє ім'я? 

– Андрій Шевчук. 

– Коли ти вперше обернувся? 

– В сімнадцять років.

І купу безглуздих питань, які жодним чином не належати до ситуації, яка турбувала. Я занервувала, заламувала пальці й кусала губи. 

– Андрію, ти вбивав людей? 

– Ні. 

Вона пильно дивилась в очі співрозмовнику, її зіниці поступово розширялись, заповнюючи райдужку. Вовкулака не відводив очей, але почав мружитись, різко схопився за голову. Його почало водити зі сторони в сторону, мало не впав на підлогу. Але погляд від Еббі відірвати не міг. 

– Що ви робите? – запанікувала я. – Йому боляче! Не треба! 

Цей кошмар відбувався ще приблизно хвилину. За цей час я вже наважувалась напасти на жінку. Як тільки Андрія "відпустило", він мало не впав під стіл, втримався. 

– Чистий, – винесла вона вердикт. – Сідай, лисице. 

Мені було страшно. Ні, не тому, що вона робить боляче одним тільки поглядом. Я боялась того, чого не розуміла – її сили. Знову купа питань, відповідала на автоматі. 

– Даша, ти вбивала людей? 

– Ні. 

Те, що сталось потім,  довго приходило в кошмарних снах. Тіло мене не слухалось, здається я таки впала і волала не своїм голосом – не можу сказати точно. Моя свідомість злилася з її, я пережила кожну мить життя заново, це приносило нестерпний біль. Купа емоцій роздирали тіло, мозок наче ось-ось вибухне через навантаження. Я намагалась відгородитись від Еббі, щось навіть виходило, та вона була сильніша. Набагато сильніша. 

Все різко обірвалося, як і почалось. 

Перше, що відчула – міцні обійми альфи. Він тримав мене на руках, пригортаючи до себе, як найдорожчий скарб у світі. Його очі, направлені на Еббі палали такою ненавистю, я мимоволі стискалась в клубок. 

– Це необхідність. – безстрасно вимовила та. – Ти вільна. 

Ця процедура не обійшла стороною жодного перевертня. Я стала свідком страждань кожного, це не аби як, краяло серце, та вдіяти нічого не могла. Альфа зграї наче переживав це знов і знов, а як же, Андрій – вожак і зв'язаний з підлеглими ментально. 

– Твоє ім'я? 

– Маргарита Щербина. 

Чомусь дівчина нервувала найбільше з усіх присутніх. Її буквально колотило, на деякі питання відповідала з затримками, заїкалася. Це був тривожний дзвіночок. Андрій теж напружився. 

– Ти вбивала людей? 

– Так… 

– Цікаво, – жінці наче сподобалась її відповідь. – Чи відомо тобі, що вбивство ЛЮДИНИ є найбільшим порушенням закону? 

– Я не хотіла, – голос Рити ламався, зривався на скиглення. – Він напав на мене, хотів зґвалтувати… я… я злякалась, хотіла втекти. Він, – з очей потекли сльози. – Вдарив мене ножем! Я б не вижила… 

– Це не скасовує закон! - гримнула Еббі. 

Після цих слів Рита звалилась на підлогу, як підкошена. Це не було схоже на те, що нам доводилось побачити раніше. Тіло дівчини билось в конвульсіях, з носа потекла цівочка крові, очі закотилися. Господи, вона її вбиває! 

– Припиніть це негайно! – кричав Андрій, затуляючи Риту своїм тілом, але це ніяк не допомагало. 

Мене охопила злість. Як же так? Ми що, тварини якісь? Нас можуть вбивати, ґвалтувати, ображати, а ми маємо терпіти? Чому, бо перевертні? Чому моя подруга має розплачуватись своїм життям, через те що оборонялась від маніяка? Тільки тому, що він – людина? Тобто він має жити, не дивлячись на те що сам біосміття планети? Бо він – людина, а ми – звірі! 

Неприйняття волі альянсу витіснило з мозку інші почуття, навіть відчуття самозбереження. Я не хочу жити, без права на захист. Я, як і будь-яка людина відчуваю страх, не винна в тому, що народилась фізично сильнішою. 

Руки потягнулись до жінки, я стиснула її плечі, струснула. Відчула шалений приплив енергії, маленькі іскорки затріщали в моєму волоссі. Еббі перевела ошелешений погляд на мене. 

– Відпусти мене! – істерично запищала. 

Вона зробила спробу познущатися наді мною, зіниці знов розширились. Я не відчула нічого, тільки розряд струму, як і в ту ніч, пройшовся по тілу, вивільняючись крізь пальці. Здається жінку заділо, вона здригнулась й стала вивільнятись. 

– Що ти таке? 

– Не смій чіпати мою зграю! – владно промовила. 

Відколи це я стала частиною зграї? Не важливо. Зараз головне, що Рита пришла до тями, вона трусилась як осиновий лист забиваючись під диван. 

– Ти смієш мені вказувати? – розлютилась Еббі, вона зіскочила з місця, стілець впав з глухим ударом. 

– Більше ви не опитаєте жодного, – до нас підскочив Андрій. – Я відповідаю за свою зграю – вони нікого не вбивали, порушуючи закон. Забирайтесь! 

Яку істерику влаштувала ця американка! Вона кричала, погрожувала, називала нас "смердючими псами" й "худобою". Напевне Еббі Стюарт з превеликим задоволенням прибила кожного у цій кімнаті до підлоги, своїм кривавим поглядом, але коли я торкалась до неї, її дар якимось чином згасав. На лайку збіглись близнючки, Ірина й Артем з Мариною.