Глава 21

Я встигла облаяти себе останніми словами, ну нащо я настояла на цій поїздці? Нерви віддавались відлунням у скронях барабанним гупанням. І що тепер, нас тут і приб'ють? На диво, компанія не виглядала переляканими, на відміну від мене. Христина демонстративно стала у розслаблену позу склавши руки на грудях. Женя сунув руки в кишені куртки та плавно розгойдувався із п'ят на носочки, Влад розлився в дурнуватій посмішці на все обличчя, наче йому не небезпека загрожує, а дівчина обіймає. Я чогось не розумію? На розіграш мало схоже, одна з дівчат притиснула лезо до шиї перевертня, кров маленькою цівочкою покотилась за пазуху верхнього одягу. 

– Чого вам треба? – не витримала перша. 

– Стули пельку! – гаркнула у відповідь та. – По одному в авто! 

Вона махнула головою у бік… чорного позашляховика! От дідько! Глянула на альфу, він насмішкувато крякнув, по очах прочитала: "Що я вам казав?". Не розумію, чого він такий веселий, може це нервове? 

– Ти, малий, – рухаючи головою, вказала вона на Женю. – Сідай в машину! Жодних дурниць, бо цього я вб'ю першим. 

Спокійною ходою юнак  почимчикував, навіть не оглядаючись. Все це виглядало, як спланована вистава, ніяких нервів, окрім мене та цих двох. 

– Ти не боїшся? – муркнула оманливо лагідно Христина. – Єдиний невірний рух – я спопелю тебе, сучко. 

– Не гнівай мене, – в такт відповіла нападниця. – Я тебе не боюсь. Ти ще в ляльки грала, я ж відстрілювала голови горобцям. Не раджу переходити мені дорогу. 

– В очі не бачила тебе жодного разу, – огризнулася сестра. – Та стільки б не бачила. 

– Бач яке життя, – закотила очі вона. – А дорогу перейти встигла. Досить балачок, дуй в машину. 

Христина попленталась у вказаному напрямку, друга дівчина, яка весь час мовчала, пішла слідом твердо цілячись зброєю в голову відьми.  

– Не страшно відпускати сестричку саму з двома ворогами? – поцікавився Влад, я теж помітила дивовижну схожість дівчат, певно близнючки. 

– Ні, – мило "показала зубки" дівчина. – Відьма нічого не зробить, тачка усипана баб'ячим прокльоном, про вовчий корінь теж не забули. Ви безсилі. 

Про вовчий корінь вже була обізнана – це аконіт, неймовірна отрута для перевертнів. Що таке баб'ячий прокльон? Однозначно щось для Христини, то що ж це? 

– Тому ти, красунчику, – тим часом продовжила дівчина. – Сідаєш за кермо і робиш все що я кажу, якщо твої товариші тобі дорогі. 

– А якщо не дуже? – між тим поцікавився. 

Я й обімліла, це що зараз було? Сподіваюсь він блефує. 

– Тоді ми точно спрацюємося. – хмикнула. 

Вона повела Влада, куди й інших. Мені тільки кинула через плече: "Сідай!". Неначе я зовсім порожнє місце, не становлю загрози. Я відчула свого звіра, злість покотилась хвилею по всьому тілу і відізвалась маленькими іскрами на кінчиках пальців. Що за чортівня? 

– Тихіше маленька, – зашепотіла собі під носа, звертаючись до лиски. – Зараз не час. 

– Чого встала як вкопана? – крикнула мисливиця з переднього пасажирського сидіння, в тому, що дівчата саме вони – сумнівів не було. – Не думала, що ти настільки невдаха. Прошу, тільки не обмочись від жаху, сідай! 

Женя і Христина, зв'язані по руках й ногах лежали непритомні на підлозі в кутку. Автомобіль був просторий, місць достатньо. Страх випарувався, як пара, на його місце прийшла нестримна лють. 

– Що з ними? – голос зірвався. 

– Жити будуть, – гримнула лідерка. – Насть, усипи її. 

Занесена рука зі шприцом мовчазної дівчини для мене несподіванкою не стала, всі реакції організму загострилися. Ледь втримувалась, аби не рознести все довкола вщент. Не зараз. Ми їм потрібні живими, час ще не прийшов. Укол в ногу, хвилина і перед очима все попливло, я відключалась. 

***

Схоже, приходити до тями у препаскудному самопочутті, входить мені у звичку. Здається я геть не відчуваю тіла, лише нестерпне печіння в районі зап'ясть. 

Проморгалась. Сиджу прив'язана до стільця, руки позаду. Навпроти мене по колу й інші, зв'язані таким же способом. Женя й Влад вже при тямі, Христина – ні. Напевне організм перевертня краще справляється з речовиною в крові. 

Кімната, в якій нас зачинили, була схожа на покинутий будинок. Голі стіни, на підлозі подертий лінолеум, вікна заколочені дерев'яними дошками. Не зрозуміло, день чи ніч на вулиці. В кутку стояв простий стіл, на ньому декілька баклаг з водою, тумбочка в іншому кутку, от і все. 

Нестерпно схотілось пити. 

– Ти як? – запитав Влад. 

– Поки що жива. – сама не впізнала свій голос. 

– В ампулах точно був аконіт, я не можу зв'язатись зі зграєю. Я не можу використати жодної властивості перевертня. Ми потрапили в добрячу халепу… 

Я не відповіла. Пішла в себе, намагалась відчути зв'язок зі своїм звіром. І… о, Боже, я її відчула! Лисичка була слабка та злякана, але головне – відкликалась на мій поклик. Прислухалась. 

– Тут щось не так! Невже ти сама не розумієш? – доносились як з під товщі води знайомі голоси мисливець. – Хіба вони схожі на неконтрольованих? 

– Не дуже, – згодилась інша. – Але в цієї тварини наш тато. Навіть якщо вони добрі й пухнасті, я пожертвую ними. 

– Так не можна! Ми давали присягу захищати невинних! 

– Тато і є невинним! Мами вже немає, завдяки кому? Таким же виродкам, як ці! Якщо щось станеться з татом, присягаюсь, я вб'ю кожного в цій місцевості! 

– Хіба вони погубили маму? – схлипнула перша. – Ні. Може вони взяли в полон тата? Теж ні! Віко, схаменися! У нас всіх один ворог – Агнія. Може просто об'єднаємося? 

– Ти готова ризикувати його життям? – у відповідь тиша. – Ото ж бо, я теж. 

– Але де гарантія, що він й досі живий? Від батька жодної звістки, чомусь, слову лютозвіра я не довіряю. Якщо з ним все в порядку, як він міг до цього часу не повернутися? Він мисливець, він мав щось вигадати, він завжди так робив! 

– Статись могло будь-що, – втомлено відповіла Віка. – Настя, або ти зі мною, або проти мене. Я більше не можу втрачати своїх близьких: Ярик, мама… Досить вже.