Глава 18

Наступного дня, коли тіло зміцніло, я нарешті могла піднятись з ліжка. З кімнати не виходила, ноги ще досить слабкі та й взагалі, тремтіла як осиновий лист. В хаті було так холодно, аж зашпори заходили в босі ноги, чи то прохолодно лише мені? 

– Вас отруїли вовчим аконітом, – повідомила сестра. – Або борцем, як його ще називають. Я впевнена – це справа рук мисливців, занадто характерний почерк. 

– Як вони це зробили? – я очікувала на свою порцію ліків, яку готувала Христина. 

– Я точно не можу сказати, – розвела руками. – Лише здогадки. Думаю, шкіру кабана натерли якоюсь частиною цієї рослини, як би вовкулаки не вполювали здобич невдовзі, він би помер. Борець – небезпечна квітка, а для перевертнів – вірна смерть, як і срібло. Ти знала що вовчим аконітом травили вовків ще в давнину? – я похитала головою, звідки мені знати такі речі. – А тепер незамінна частина в арсеналі мисливців на перевертнів. 

– Як ти взагалі зрозуміла що з нами? – поцікавилась. 

– Ваші симптоми не було схожі ні на що мені відоме з того, що мене навчала бабуся, – про згадку рідної людини, Христина похмурнішала. – Я дістала стару книгу відьми та знайшла щось схоже. Насправді вас лікувала, як пальцем в небо штрикала. Спрацювало. 

До вечора Христина лікувала й обпоювала мене. Нарешті, я відчувала себе майже здоровою. Виявилось, я пролежала в ліжку понад шість днів, за цей час навіть друзі засумнівались в моєму одужанні. Варто було спуститись на перший поверх – очам не повірила. Вікна побиті, скло вже прибрали, а от рами ще висіли лахміттям. З рота йшов пар, тепер зрозуміло звідки холод, впевнена, опалення і навіть не вмикали, безрезультатно. 

– Ви добряче посварилися з лютозвіром. – окинула поверхню розваленого столу на кухні, звертаючись до Ірини. 

– На щастя, Влад спинив Христину, – відізвалась та. – Бо вона б на додачу все тут спалила. Ця...тварина, – мати запнулась, хотіла сказати більш образливе слово. – Не могла увійти у двері, ми ж ніколи їх не замикали! Увірвалась у вікно посеред ночі, вийшла, між іншим, тим же шляхом. Кішка обідрана. 

Я відмічала нестачу деяких речей, посуду. Розбили напевно. 

– Ми вже замовили вікна, – жінка явно відчувала себе винною. – Завтра вставлять нові. Не хвилюйся. 

Як би ж найбільшою моєю проблемою були вікна… 

Вранці, як і говорила мати, приїхали монтажники-установщики. Якщо чоловіки й здивувалися станом нашого будинку, знаку не подати. Та з тим, що відбувається під нашими носами – їхня думка десь на останньому місці. Становище критичне, організовано збір всіх вовків, якось по іншому я уявляла собі знайомство зі зграєю Влада. 

Всі разом ми прибули до місця – дому Щербинів, по-перше, вистачить місця, а по-друге, Ульяна Дмитрівна і сама перевертень, на цій зустрічі зібрались всі, геть всі. Кожен, хто мав змогу обернутися, хто був вовкулакою в минулому і мав надію стати звіром, підлітки. Люди трохи старше зайняли дивани й крісла, молодші стояли або сиділа прямо на підлозі.

Коли в центр кімнати вийшов Андрій і Влад я не здивувалась, але коли позвали мене, Христину і мати, очі на лоба полізли. Мені було не комфортно через надмірну увагу до моєї персони. Що почалося, після розповіді альф з доповненнями Ірини… Хтось звинувачував в усьому жінку й мене, на додачу. Деякі були впевнені, що мисливці й без лютозвіра занадто багато уваги приділяли нашим селам. Були варіанти, що рись давно втратила розум і її треба позбутись всіма можливими способами. А може мисливці прибули сюди саме по її душу? Гірше базару, чесне слово. 

– Обертатися тепер небезпечно, – як заговорив Андрій, настала тиша. – Тримаємо свого звір всередині, якомога довше. Це не застереження, це наказ вашого альфи! Я розумію, важко, особливо молодим вовкам, та ми обов'язково щось вигадаємо. 

Заперечувати ніхто не смів, навіть якщо хотів. 

– Василь Федорович, – звернувся Влад до чоловіка похилого віку. – Ви, як найстарший перевертень з усіх, що знаєте про мисливців? Є якийсь спосіб вийти з ними на переговори? 

Дідусь важко окинув оком усіх присутніх, можливо він би встав, та руки тремтіли, біля ніг лежали милиці. На вигляд йому не менше сімдесяти років, як не більше. Говорив він тихо, трохи шипів, але слухали його уважно:

– Мало на Україні мисливців зосталося. На моєму віку сімей п'ять. Чи передавали вони знання своїм дітям – чорт його зна! Думаєте при моєму правлінні було мало інцидентів?  – дідусь гигикнув беззубим ротом. – Зараз вже спокійно, я б так сказав. Та мисливці – не дурні, завжди йшли на контакт з альфою. Нехороше щось зріє. 

– А прізвище ви пам'ятаєте? – невпевнено запитав Влад. 

– А що воно дасть тобі, сину? Молодь зараз змінює її, тільки доїжджають до міста. Дівки вискочили заміж, та вбивати не розучилися. Ох, скільки цих челядини погубили вовків. Вони ж, гірше лисиць, хапають перевертня і випивають всі соки! – він мазнув поглядом по мені, затримуючись на моїх очах. – Якщо в селі мисливські дівки – всіх переб'ють, нікого не пожаліють.  Заїжджали до нас якось сімейство Кулінських, – замовк, поринаючи в далекі спогади. – Нормальні люди. Згадували про…  чи то Церевих, чи Царицянських, не пригадаю. Ото й усі, що знаю. 

Не густо. Дідусь правий, шукати по прізвищу навряд чи вийде. Та що він мав на увазі: «хапають перевертня і випивають всі соки», сподіваюсь це така собі гіпербола. Ну не п'ють же вони кров…  І чому сама дівчата, невже вони такі кровожерливі? 

За роздумами проґавила частину розмови:

– Хіба є спосіб виявити перевертня в людській подобі? – питала якась жіночка. 

– Мені не відомо подібне. – знизав плечима блондин. 

– Скоріше за все, – виказала свою думку Людмила Степанівна, бабуся Андрія. – Ще за мого часу долітали плітки, як до альфи зграї звертались мисливці. Якимось чином знали, хто саме. 

– Як? – не могла вгамуватись та ж сама жінка. – Я ходжу до церкви, ношу срібний хрестик, свячену сіль також вживаю. Нічого мені не шкодить. Це параноя!