Глава 17

Дім Щербинів був великим і просторим. Мені не доводилось бувати тут раніше, хоч Рита часто запрошувала в гості. З її розмов знала: тато покинув дружину з дітьми вже давно, але підтримує фінансово й досі, цей дім теж залишив. Вовкулацтво брат з сестрою успадкувати від Ульяни Дмитрівни – мами, тато про особливість родини не знав. 

Дівчат ми застали за цікавим заняттям, щось вирізали з картону, хлопці розпаковували їжу і випивку. Зустрічали нас радісно, Женя поцілував Христину в скроню, я відвернулась, наче не помітила, не знаю як реагувати. Після, я таки дізналась призначення карток – будемо грати в "Мафію". 

Загалом вечер був проведено бездоганно: ігри, веселощі, жарти. Андрій весь час знаходився поруч, приділяв увагу, а після випитого – посмілів, поклав руку на талію. Та чи від випитого? Скільки б алкоголю вовки в себе не вливали, тверезі, як скельця. 

Про справи також не забували – патрулювання села. В нічний час сумувати не доводилось, кожен мав власну територію та обов'язок її охороняти. Христину відправили додому. Мені було страшно обертатись без Влада, прокидатись в іншому місті бажання не було. Та вічно триматись за нього, як за точку опори, я не могла, час ставати самостійною і домовлятись з лискою самотужки. З кожним новим перетворенням біль відступав все швидше, а в новому тілі вже не хотілось нести лапи у невідомому напрямку, тут моя територія. Перші кроки, як завжди, були трохи незграбними. При появі Андрія лисиця навіть не фиркала, вигнулась, демонструючи тіло і руду шубку, красується. Кого б не обрала, та увага іншого, завжди подобалась жінкам, незалежно, людина ти чи звір. Лисці подобалась зима, особливо сніг у лісі, як дитя – бавилась в кучугурах, стрибала якомога далі залишаючи сліди. Вовк підтримував гру. Андрій, як і його звір, поводив себе куди серйозніше ніж попередній партер, та мужньо витримував пустощі рудої. Я відчувала її тугу по Владу, вона на фізичному рівні скручувалась тугим вузлом у сонячному сплетінні. 

Я почула завивання неподалеку, вовк заметушився. Їм було простіше зрозуміти в чому річ, через спілкування з альфою подумки. Та лисиця лише крутила головою, вловлювала аромати лісу. Чіпкий зір, пристосований до нічного життя, вхопив якийсь рух в деревах. Андрій чкурнув в тому напрямку, нарешті зрозуміла і я - полюють. Одну частину мене охопив жах, ненавиджу цей бік життя перевертнів! А іншу – азарт, жага до свіжої крові. Ігнорувати цю розвагу лиска, звісно, не могла. Мені вже доводилось брати участь у подібних заходах, ловила мілких гризунів, зайців і фазанів. На цей раз здобич була більшою – кабан. Яким це вітром його сюди занесло? Зі слів вовкулак я знала, велика здобич оминає ці краї, через велику кількість хижаків. Кабан здався мені кволим, трохи хворобливим, можливо вже віджив свої молоді роки. Не дивно, що зграя обрала саме його, цим самим давши змогу молодому поколінню. 

В момент, коли руда сильним поштовхом лап відірвалась від землі, моя підсвідомість покинула реальний світ. Як цю особливість людського мозку тільки не називали перевертні, але захоплюватись цією здібністю не радили, звір без контролю може наробити багато шкоди, а якщо давати можливість другому «я» проживати життя самостійно, взагалі можна втратити розум і назавжди залишитись в цьому тілі. 

Блукаючи між своїх мрій і амбіцій, відчувала – щось не так. Знала, здобич впіймана, зараз ласують плодами своїх старань. Та чомусь я відчувала гостре занепокоєння. Інтуїція чи що б то не було, та я не знаходила собі місця, періодично поверталась у тіло і контролювала ситуацію. Наче все добре, то в чому річ? Минулого разу воно мене не підвело, постраждав Андрій. Що тепер? Влад, чи може Христина? 

Руда, відчула мою стурбованість, кинула решту м'яса на поживу вовкам і помчала в бік хати. Непоміченою не зосталась, Андрій слідував за мною. На перший погляд, у дворі все як завжди, двері в хату не було кому відчинити і я подалась до дерев'яної альтанки, заздалегідь залишила там теплий халат і капці. 

Тільки тепер зрозуміла в чому річ. Перетворення протікало не так, як завжди, я почала задихатись, била велика дрож. Підвестись на ноги не змогла, краєм ока бачила як з Андрієм відбувається теж саме. На четвереньках поповзла до хати, повітря катастрофічно не вистачало, світ плив перед очима. Тіло, в додачу, ставало дерев'яним, через холод. Коліна, лікті, долоні збиті об кам'яну кладку. З останніх сил підтягнулась, хапаючись за раму вікна і постукала. Тільки диво врятує нас. Тим же способом поруч з'явився блондин, він простягнув мені камінь, я занесла руку для удару і гупнула по склу, з усієї сили. 

Уламки бризнули у всі боки, зап'ястя обпекло пекучим болем. Полилась кров. Пам'ятаю як висмикнула з руки уламок скла, як вибігла перелякана Ірина, потім Христина. З рота чоловіка текла біла піна, очі червоні. Почала відключатись. На грані свідомості ще думала про зграю, можливо сестра зможе допомогти нам, а їм вже навряд чи хтось допоможе… 

Кошмари переслідували, як собаки на хвості. Я задихалась, грудну клітину буквально розривало від гострого болю. Якщо я помираю, то лише мрію, щоб все це скінчилось якомога раніше. 

Очі сльозились від яскравого світла, мені знадобився час аби звикнути. Голова боліла, в роті пересохло, тіла майже не відчувала. Кімната була мені знайома, моя. Я зробила висновок, що зараз перша половина дня, занадто багато сонячного проміння потрапляло до мого вікна. Скільки я пролежала? Сил, аби гукнути когось не було, ще добру годину я просто лежала. 

Повільно відчинились двері, увійшла Ірина. 

– Яке щастя! - вигукнула мати, я скривилась від гучних звуків, вона прикрила рот рукою. – Вибач. Ти так довго була непритомна… 

– Води… - я промовила одне лише слово,  пошепки. 

Жінка притримала мою голову, піднесла до губ склянку води. Я пила і пила, краплі котились по під борідку та шиї, але Ірина напитись вдосталь не дозволила. Трохи пізніше я зрозуміла чому: виблювала все до останнього, навіть коли шлунок лишився порожнім, мене нудило якийсь час. Мати від ліжка не відходила, носила тазик і перевіряла температуру тіла. Заснула.