Глава 16

Час, проведений на самоті, дав змогу розібратись у почутому. І не тільки мені. Вечірній діалог відбувся не так емоційно, більше не кидалась обвинуваченнями у бік матері. Виявляється у нас ще є дванадцятирічні брат з сестрою, двійнята й маленький дворічний брат – всі лиси. Ірина зараз мешкає в Росії, конкретно в Яшкині, поблизу тайги. Саме ця розмова пролила світло, чому останнім часом мене старанно намагаються вбити. 

– Світ перевертнів часом дуже жорстокий, - почала вона. – Хоча, не жорстокіший ніж людський. У тваринному світі слабкий – помирає, сильний – дає потомство. Мій другий чоловік – загинув, це через його роботу, багатьом заважав. Лисиця взяла контроль над мозком, сама я б навряд чи захистила лисенят, мені потрібен був чоловік, сильний, безперечно альфа. Я зустріла його, Романа, ідеальний кандидат, молодший за мене, більш ніж на десять років. Що правда, не зовсім альфа, одинокий рись, лютозвір. Лиска крутила носом, але більше варіантів і не було. З моїм теперішнім чоловіком ми зустрілись у звіриній подобі, я, як завжди прогулювалась вночі тайгою. Руду він підкорив відразу, сильний, молодий. Сперечатись з нею не могла. Та Роман… Він не зумів віддати мене іншому, добивався. Коли я була вагітна, призначив чоловіку бій за моє серце, на смерть. Назар, мій чоловік, переміг…  – жінці було важко це згадувати, та вона трималась. – Знаєш у чому особливість рисі? За своє дитя вони перегризуть горлянку будь-кому. В Романа була матір. Вона хотіла поквитатись зі мною, з моїми дітьми, та Назар всією зграєю оберігав сім'ю. Вона дізналась, гадки не маю звідки, що я маю ще одну дочку. Лиску. Я думаю вона намагатиметься дістати тебе, тому я тут. 

– Ти дещо запізнилась, – оце так життя у матусі. – Вона намагається дістати мене ще з вересня. 

– Ви її вбили? - поцікавилась холодно. 

– Ні, я схожа на вбивцю? 

– Даша, - вона тяжко зітхнула. – Ти лисиця – цим все сказано. Якщо не ти…  

– То мене? Це ти хотіла сказати? Як бачиш – ще жива, помирати не збираюсь. До речі, – моя черга приголомшити жінку. – Ти знала, що твоя друга донька відьма? 

По виразу обличчя бачу – і не здогадувалась. Розмовляти більше не було про що, по суті – Ірина чужа для мене людина, її життя мене не цікавило, своє розповідати не мала бажання. 

Маючи більше інформації накинула план дій, звісно не без участі обох зграй. До Андрія звертатись не хотіла, Влад настояв, аргументуючи тим, що це його територія і слідкувати за безпеку його прямий обов'язок. Пізніше до нас приїхав Андрій, Артем і Марина. Всі зібрались за столом. Навіть Христина, мені довелось почути емоційну розмову між матір'ю та сестрою трохи раніше,  можливо їм вдалось знайти спільну мову.  

– Варто зібрати інформацію про всіх приїжджих до сел за останні місяці, – запропонувала Марина, коли вислухали відому нам інформацію. 

– Так, – погодився її альфа. – І кожного перевірити, її запах міцно тримається в моїй голові. 

– Знайдемо її, а далі? – поцікавилась Марина. 

– Вбити! - гупнула по столі Ірина. 

– Треба хоча б спробувати поговорити, – заперечила я, звідки стільки ненависті? – Одна частина нас – людина, давайте це не забувати? 

Хтось був згоден, інші – не дуже. Та спочатку слід виконати хоч перший пункт плану, далі будемо діяти за обставинами. 

Під час усієї розмови Андрій майже не зводив з мене погляду, вигляд при цьому мав замислений, серйозний. В середині мене щось тріпотіло від надмірної уваги, я опускала очі до долу. Думки займав він один і навіть небезпека життю відходила на другий план. Що ж ти коїш зі мною, блакитноокий красене? 

– Даша, - позвав він, коли я проводжала знайомих. 

Він саме збирався сісти до автівки, кивнув мені на інші дверцята пасажирського сидіння спереду. Я озирнулась, наче боялась що хтось побачить. Чому ж хтось? Влад…  Господи, що відбувається в моєму житті? Блондин мазнув поглядом по мені й став чіпляти ароматизатор до дзеркала. Виглядало це дивно, іншого часу не було? 

– Ти хотів мені щось сказати? – не витримала перша. 

– Так, – хлопець важко відкинувся на спинку сидіння, видихнув. – Що у тебе з Владом? 

– Яке тобі діло? - насупилась. 

– Якщо питаю – значить є, – він явно нервував. 

– Не маю наміру перед тобою звітувати. У тебе щось конкретне? - я схопилась за ручку. – Ні? Тоді не треба пудрити мій мозок. 

– Зачекай, – що за дурна звичка – хапати мене за руки? – Спробуймо все спочатку, наче всього того між нами не було? 

Не змогла йому відмовити. Знала, це погана ідея, його дурну витівку я навряд чи зможу забути. Ще Влад, він наче не мій хлопець, та чомусь соромно перед ним. 

За п'ятницю змогли добути інформацію про деяких приїжджих до сел, дев'ять родин. Не виключали нікого, чоловіки, жінки – байдуже. На суботу планували перевірити можливих "підозрюваних", мене одноголосно не хотіли брати на "розвідку". Та я наполягала на своєму, це через мене в селі орудує звір-маніяк, чому я маю сидіти вдома, коли інші ризикують? Чи було мені страшно? Ще і як…  Я думаю кожному з нас було страшно, не кожен день вбивають когось з твого оточення. 

 О десятій годині ранку, в суботу я і Влад під'їхали до багатоповерхівки. Хлопець страхував мене, раптом що. Нам було виділено три квартири для перевірки в одному дворі. Було ще декілька груп: перша – Андрій і Христина, друга – Марина, Артем і Рита. Ірина чекала у машині, про всяк випадок. 

Я подзвонила в дзвінок, нервувала тупцюючи на місці. Відчинила нам жінка років тридцяти п'яти, мила, усміхнена, здивована нашим візитом. 

– Доброго ранку, – приязно привіталась, а сама намагалась вдихнути якомога глибше, разом з тим непомітно, вловлюючи аромат мешканців квартири. 

– Ви по запису? – оглянула мене з гори до низу. – Вибачте, але на вихідні я не працюю… 

– Що? – напевне працює у сфері б'юті-бізнесі, пахне якимось хімікатами та… Зіпсованими підгузками. – Ні, ми проводимо перепис селища. Чи не могли б ви представитись і назвати всіх членів які проживають у квартирі?