Глава 7

Всі члени компанії заходили до будинку мовчки, наче на похоронах. Герда трохи занервувала, вечірок ми не влаштовуємо, до такого скупчення людей вона не звикла. Христина закрила песика у ванній кімнаті.

– Це ти зробила? - обличчя Марини витягнулось, чи то від подиву, чи полегшення.

– Ні, — хитнула головою. – Христина.

– То ти відьма! - вирішив Артем.

– Не відьма, — насупилася сестра. – А знахарка.

– Та хоч магічкою називайся, — заперечив він. – Твій дар від цього не зміниться.

Марина відкинула ковдру, якою був вкритий Андрій. Я заклякла від подиву: на його тілі вже не було тих жахливих ран зашитих невміло. Що найменш вдвічі стали меншими! З розуму зійти можна!

– Він йде на поправку, — з розумінням діла проговорила … відьма? – До завтра прийде до тями. Йому треба спокій і тиша.

– Я залишуся з ним, — вирішила білявка.

– Ні, — твердо сказала сестра. – Я тебе не запрошувала. І, якщо тобі цікаво, Андрій жодного разу не назвав твого імені. Не раджу тобі сваритись зі мною.

В мене трохи беньки не повипадали, це точно моя маленька, в міру сором'язлива Христина? Розлючена Марина понеслась вихром до виходу, ніхто з присутніх не пішов слідом. Кожен чекав вироку для себе.

– Дашо, Христино, — взяв слово Артем, після затягнувшись перерви. – Хочемо принести вам подяку, ви врятували нашого альфу, отже кожен з нашої зграї зобов'язаний вам життям.

– Якщо хочете відплатити мені, — почала знахарка. – То мені треба супровід у нічний час до лісу, коли я збираю необхідні компоненти. Хоча… з останніми подіями в день, напевне, також.

– Я готовий, — висунув свою кандидатуру Женя.

– Треба ще когось, — авторитетно заявила. – Один вже догулявся на самоті.

– Я піду, — погодився Тимур.

– Добре, — на ще юному обличчі з'явилась вимучена посмішка. – Я піду до кімнати, страшенно втомилася. Даша хотіла поставити вам декілька питань. Як наговоритесь, розбуди мене, — це призначались мені.

– Я хочу знати що відбувається в цьому селі! - вирішила я.

– Давай так, — взяла слово Рита. – Нехай всі підуть. Я залишусь і відповім на всі питання, згода?

– Так, — погодилась без питань, неформалка, як співбесідниця, подобалась найбільше.

Гостей я не проводжала, самі пішли. Ми сіли за столиком в кухні, Рита турботливо зробила зелений чай, як заспокійливе. Хіба тут чай допоможе? Мені б валер'янки.

– Сьогодні ти зустрілась з перевертнем-вовком…

– А бувають не тільки вовки? - якщо чесно, сьогодні я не дивуюсь більше нічому.

– Так, але про це згодом, — Рита відпила гарячий напій. – Андрій наш альфа, тобто головний в зграї.

– Давай упустили ці деталі, — обірвала я розповідь. – Я достатньою мірою ознайомлена з міфологією та фентезійною літературою.

– Не все що показують по телеку — правда, — авторитетного заявила неформалка. – Ми, перевертні, ділимо одне тіло на двох. Маємо кращий зір, нюх, особливо регенерацію і слух. Кожен з нас має свої потреби, відчуття та почуття. Складно пояснити… наприклад, я обожнюю ходити до річки, а моя вовчиця ніколи туди не сунеться.

– Що трапилось з Андрієм? - я хотіла розібратись у ситуації в цілому.

– Звичайна зброя не завдає великої шкоди перевертням, рани затягується на очах. Так познущалися з його тіла могли мисливці за перевертнями… - я знов не дослухала.

– Срібло?

– Так. Але мисливців залишилось дуже мало, та і використовують вони вогнепальну зброю, — пояснила дівчина. – На Андрія напали перевертні. Такі ж як ми, я відчула запах.

– Вовки?

– Цього я сказати не можу, — розвели руками. – Поблизу живе ще одна зграя, але кожен з нас тримається території й вже дуже давно не було міжусобиць.

– Рито, а… скажи, за цю інформацію, про яку я дізналась… мене, ну… не вб'ють? - різко промайнула тривожна думка.

Рита ласкаво посміхнулася, я не квапилась їй довіряти, після наступних слів:

– По-перше, Вовчки — постійне місце проживання перевертнів, вони зростали тут поколіннями. Багато хто з місцевих обізнаний. А по-друге, ти сама пахнеш звіром.

– Що це означає? - перелякалась не на жарт.

– Тільки те, що я сказала.

– А інша зграя, вони теж мешкають тут? - не могла я вгамуватись.

– Ні, вони з сусіднього села, — пояснила Рита. – Ліс поділений навпіл, для кожного своя частина.

– Ви вбиваєте людей? - для мене це здавалося дуже важливим питанням.

Рита розсміялась:

– Ти хоча б раз чула в новинах про вбиту людину в Вовчках? Ми не монстри, люди самі вбивають одне одного, ми тут ні до чого.

– Що ти знаєш про мою сестру?

– Вона відьма. Цей дар передається через покоління, три чи п'ять.

– Я сподіваюсь, вона не літає на мітлі? - звучало це абсурдно, та чим чорт не жартує? – Чи ступі…

– Ну ти загнула, — хіхікнула вона. – Точних можливостей відьом я не знаю, та літати вони точно не вміють.

Я замислилась. Отже, грубо говорячи, ми бачились з Андрієм кожен день у вигляді вовка. Господи, скільки я всього йому розпатякала, я ж буквально в коханні йому зізнавалася. Так хто ж знав? Повинно було здатись дивним вже те, що вовк ходить до мене кожен день.

– Я розумію тебе, — Рита взяла мою руку в долоні в знак підтримки. – Стільки нового, такого дивного. Коли я дізналась що перевертень, майже дах зірвало.

– Хіба ви не народжуєтесь вовчатами? - здивувалася. – Чи тебе поранив вовк?

– При пораненні перевертнями не стають, це міф, — пояснила неформалка. – Це передається генетично і не всім. Лише тим, хто сильний духом і зможе змиритися зі змінами. Обертатися на звіра ми також можемо не до старості, лише у пік сили людської, приблизно з вісімнадцяти й до п'ятдесяти років. Цей період приблизний, в кожного індивідуально.

Мені треба переварити всю інформацію в собі, я проводила Риту і віддала ключі, повернулась у свою кімнату. На жаль в спальні лише одне ліжко, і воно зайняте. Я всілась на стілець, поруч з пораненим. Блідість відступила, губи наливаючись кров'ю, рожевіли. Я трохи приспустила ковдру, хотіла переконатись що Андрій одужує і його життю нічого не загрожує. Ну точно магія, залишились тільки рубці, я була переконана, ті теж скоро затягнуться. Чи думала я колись, що в моєму ліжку буде лежати він? Могла тільки мріяти. І ось як здійснюються бажання…

Я не змогла втриматись від прориву торкнутися його грудей, ключиці. Так дивно… звичайна шкіра, як у всіх. Та вночі він має змогу обернутися, може і не тільки вночі… Я ще так мало знаю.

– Подобається? - я геть зі стільця не впала, хоча не виключала можливості, що Андрій прийде до тями.

– Я просто перевірила… - та він не дав договорити.

– Перестань, я занадто багато знаю.

Здається я почервоніла. Дідько!

– Дякую, Дарино, — вирішив не продовжували тему він. – Ви мене врятували.

– Дякуй не мені, — відмовила. – Тобі треба відпочити.

Я збиралась вийти, подрімати на канапі у вітальні. Андрій мене окликнув, озирнулася:

– Давай розставимо всі крапки над «і», щоб більше не було недосказаності, — в грудях кольнуло погане передчуття, я зібрала усю відвагу до купи й повернулась на місце, сіла. – Ти мені подобаєшся, як подруга, — швидко додав. – Але я вже маю дівчину. Я не готовий її кинути…

Образа? Легко сказано. Мені хотілось розревітись прямо на місці. А ще його вдарити, чимось дуже тяжким. Молодець, підняв свою самооцінку за мій рахунок! Краще б удав, наче нічого не знав.

– А чого ж ти кожну ніч ходив до мене? - не витримала я. – Зараз такі правильні речі мені говориш, та хіба не підло слухати ті речі, які не мали б чути твої вуха? Звідки я могла знати, що нічний співбесідник і ти — одна істота? Чому побитий і покоцаний ти прийшов на мій, а не на поріг своєї дівчини? Нічого мені с тобою вирішувати, — сказала я, як відрізала. – Ти не повинен переді мною виправдовуватись!

Та вискочила за двері, поки злі сльози не виступили на очах.