Глава 6

Я завмерла на місці, не вірячи своїм очам. Це галюцинації? Хіба це можливо, секунду назад тут лежав вовк, а тепер він — винуватець моїх мрій.

Вовкулака. Те, що ми звикли вважати міфами, лежало переді мною. Це не вигадки письменників, не уява режисера. Реальність.

Хлопець ворухнувся, я бачила як важко дається йому кожен рух, наші погляди зустрілись. Тільки зараз я прийшла до тями, зрозуміла що треба щось зробити, можливо людина помирає. Людина…? Без різниці, це мій знайомий і зараз він потребує допомоги.

– Зараз, — я скинула з плеча сумочку і стала витягати всі речі в пошуках телефону. – Я зателефоную у швидку, все буде добре!

– Ні… - щось прошепотів, підійшла ближче і присіла до обличчя.

– Потерпи, — дістала таки гаджет, розблокувати змогла лише з четвертого разу, руки тряслися.

– Не треба швидку, — він докладав зусиль, щоб вимовити кожне слово. – Лікарі не допоможуть. Я звір, Даша. Прошу тебе, поклич сюди когось з зграї.

– Зграї? - я не розуміла.

– Чорт, — Андрій хотів піднятись на лікті, та глибокі порізи по всьому тілу не давали цього зробити. – Телефонуй Артему, Марині, хоч кому з компанії.

Всі номери, які були — це Марина і Рита, та обидва абоненти знаходились по за зоною досяжності. Я видала декілька лайливих слів, перескочила через тіло і чкурнула на другий поверх в кімнату сестри.

– Христино, — розбудила її, подруг, на щастя, не було. – Хутко, підіймався. Треба твоя допомога.

– Що сталося? - незадоволено проговорила дівчина, оцінивши мій настрій, переполохалась сама. – Хтось помер?

– Поки що ні… Хутко, одягайся і пішли. Нічого в мене не питай, розповім потім. Номер Жені є?

Дочекалась поки Христина кивне, схопила її телефон, зателефонувала. Під розмірні гудки я міряла кімнату кроками, Христина вдягалась. Я зателефонувала вдруге, не відповідає. Плюнула на все і потягнула сестру на вулицю.

– Твою ж… - Христина притиснула долоні до рота.

– Не час піддаватися паніці, — гаркнула я. – Треба його підняти й відвести до будинку. Андрій категорично заборонив телефонувати у швидку. Що робити далі я не знаю…

Сестра взяла себе в руки швидше за мене, хоча, чому я дивуюсь, вона й не бачила того що я. Андрій був дуже важучім, нам знадобилась вся можлива сила, щоб підняти його тіло. Чоловік періодично приходив до тями, намагався допомагати нам ногами, знову відключався. Тримаючи під руки, ми таки дотягли його до моєї кімнати й уклали в ліжко. Але що далі? Майнула думка ослухатись наказу постраждалого, але… якщо хлопець почне перетворюватись на лікарняному ліжку? Якщо препарати для лікування людей зроблять йому тільки гірше?

Я мала зробити хоч щось, взяла до рук телефон і в соціальних мережах почала писати кожному, щоб зателефонував мені якомога скоріше. В мережі нікого не було. Христина кудись пішла, Андрій восковою лялькою лежав, не подавав ознак життя.

– Не гаймо часу, –в кімнат увірвалась сестра з тазиком води і ганчіркою. – Обмий його, особливо рани. Я знаю що робити!

І пішла. З легко мисленого підлітка Христина, як по чаклунству чарівної палички, перетворилась у зібрану, готову до відповідальності, дівчину. Здається, вона ніколи не цікавилася медициною, звідки така впевненість? Та краще так, ніж взагалі ніяк.

Тіло хлопця виглядало моторошно. Ноги, руки, живіт, грудна клітина — все вкривали глибокі порізи, як від ножа. Синці по всьому тілі, особливо яскравий біля ока та на щелепі. Дихав він тяжко, короткими подихами, я не лікар, але здається зламані ребра. Нога теж зламана, у всякому разі так виглядає. Весь блідий. Бруд огортав всю плоть, до скипілої крові прилипло листя, голочки сосни, смола з дерев, кора і пісок. Я намагалась торкатися ран обережно, але видерти грудки землі було складно, Андрій аж сіпався від болю. І мені було боляче, наче відголоски його страждань оселилися в моїй душі. Я зціпила зуби та вперто продовжувала працювати ганчіркою.

В кімнату увійшла Христина, в пелені несла купу різних скляночок. Висипала "багатство" в ногах пораненого і стала перебирати.

– Це що?

– Ліки, — спокійно відповіла, відкупорила пробку маленької пляшечки.

– Звідки вони?

– Сама зробила, — декілька крапель вилила в ступку, відкрила іншу баночку і додала сушених квітів, стала розминати товкачем. – Деякі бабуся.

– Що? - я оніміла від несподіваної інформації.

– Слухай, — Христина відклала інструменти та взяла до своїх рук мої. – Це дуже довга історія. У нас занадто мало часу, мені потрібна повна концентрація і твоя допомога. Прошу тебе, роби що я кажу і нічого не запитуй. Після сходу сонця я все тобі розповім, обіцяю.

Після мого позитивного кивка головою, продовжила:

– Зміни воду, щоб вона була чиста і обов'язково тепла. Ганчірку теж зміни. Омивай рани якомога краще. І підготуй тонку гостру голку. Знайди свічку і сірники.

Що відбувається в цьому клятому домі? В одну секунду сестра подорослішала на років десять, я бачила це в її очах. Здається, Христина знає що робить, а мені доведеться виконувати дане доручення.

Я чула як вона шепоче під час роботи, ні слово зрозуміти не змогла. Рани були присипані якимось порошком, синці змазані мазем. А потім почалось пекло… Христина обжарювала голку на полум'ї свічки, спочатку рухала лише губами, а потім майже кричала незрозумілі мені речення. Гарчання в її голосі вводило мене в якийсь транс, я не впізнавала свою сестру.

Вона взяла гарячу голку голими руками й втягнула нитку, змочену заздалегідь в невідомій мені рідині. Почала шити плоть, без анестезії чи хоча б знеболюючого. Андрій знову оклимався, замичав від болю і вигнувся у спині.

– Тримай його, і сунь до рота що не будь тверде! - наказала дівчина і знов завела пісню на невідомому говорі.

Остання нитка була відрізана з першим променем сонця. Христина напоїла постраждалого чаєм з трав, знову таки, збирала їх сама. Впала на підлогу в кімнаті, розкинула ноги й руки, як морська зірочка, прикрила очі та промовила вимучено:

– Я і не знала що це так тяжко…

– Христино, — я сіла поруч на підлогу. – Він буде жити?

– Чесно кажучи, я не знаю, — вона глянула на мене. – Я зробила все що було в моїх силах.

– А що саме ти зробила? - обережно почала я.

– Лікувала. Якщо Андрій виживе, це означатиме що я пройшла ініціацію.

В голові крутилися купа питань, та запитати я нічого не встигла, задзвонив телефон. Це була Марина, декілька секунд згодом пролунав і гудок мобільного Христини.

– Алло, — сівшим голосом відповіла.

– Ти телефонувала вночі, — голос у білявки був змучений. – Щось трапилось?

– Трапилось? - зірвалася я на рик. – Це я маю запитати в тебе. Твій хлопець ранений лежить в моєму ліжку! І ти питань у мене, що трапилось?

– У тебе? - перепитала Марина здивовано. – Він… живий?

– Ще дихає…

– Ми зараз приїдемо, — на мою підвищену інтонацію співбесідниця ніяк не відреагувала.

– Вся зграя? - запитала, трохи заспокоївшись.

– Ти знаєш… ?

– Так.

– Так, — майже прошепотіла. – Всієї зграєю.

Христина стояла поруч, я очікувала на питання про зграю, але вона ніяк не реагувала. Здається сестра куди більш обізнана у порівнянні зі мною.

Менше ніж через десять хвилин біля моїх воріт стояло дві автівки та мотоцикл.