Глава 5

Напевне так живе кожна людина: працюєш собі, вчишся, будуєш плани на майбутнє, розписуєш буквально кожну хвилиночку. Потім ба-бах… і не варті твої старання ні копієчки, все летить до біса. А ти повзаєш долі, збиваєш коліна до крові, тулиш до купи розбиті мрії. Замкнуте коло, все починається з початку.

Починаючи з обіду неділі я стала працювати у кафе "Мрія". Саме сьогодні ввечері тут мало відбуватися свято, на жаль, не в мене. Рита знайомила з меню, мистецтвом сервіровки столу і прикрашання залу. Після я стирчала у мийні до пізньої ночі, вже не була така радісна від "легкої" роботи. Рита і ще одна дівчина, працювали офіціантками, постійно зносили купу брудного посуду. Знайома бачила як важко мені, намагалась допомогти кожну вільну хвилину. Та цього не було досить, під кінець робочої зміни я була настільки втомлена, що жити не хотілось. Додому я повернулась з трофеями: першою зарплатнею, бо свята вважались як переробіток, і декількома контейнерами з їжею, власниця і за сумісництвом повар, кожному робітнику вручила бонус.

Другий день, у порівнянні, виявився геть легким і робочий день пролетів непомітно. Христина пішла до школи. Ось вона — буденність, дім-робота-магазин і по колу. Найбільше часу я проводила з Ритою, вона кожен день, під вечір заходила до "Мрії" й давала поради. Також я листувалась із Лілею та Артемом, останній пообіцяв, що коли я стану офіціанткою, обов'язково навідається до кафе. За весь тиждень, вночі знову приходив вовчисько, вкладався на землю і слухав мої балачки. Ні Андрія, ні Марину я не чула і не бачила, що йшло мені на користь. Хлопець вже не зазирав у мої думки так часто, що правда, зовсім витурити його звідти не вдавалося.

П'ятниця. Я сиділа в кімнаті для "водяних процедур", гортала меню, перевіряла, чи все запам'ятала. Зазирнула Рита, привіталися.

– Як справи? - запитала неформалка.

– Як бачиш, — обвела рукою гори перемитого та перетертого посуду. – Ти по ділу, чи просто забігла?

– Скоріше, з пропозицією, — я нагострила вуха. – Сьогодні тут буде свято, день народження. Людей не багато, впораєтесь з Богданою вдвох. Попрацюєш?

– А ти?

Я була готова залишитись, але без Рити не так весело. Ця Богдана, особа не говірка, навіть декількома словами важко обмінятися.

– Я б з радістю, в мене на сьогоднішній вечір плани…

– О-о, розумію, — я підморгнула їй. – Побачення з хлопцем?

– Е-е… ну так, щось типу, — дивна відповідь, може ще не готова говорити про свого обранця?!

День обіцяв бути довгим. Я написала смс Христині, що сьогодні залишаюсь до пізньої ночі. За сестру можна не хвилюватись, напевне запросить якусь подругу зі школи. Як не дивно, у колектив дівчина влилась швидко, певною мірою цьому посприяв Женя, вже обзавелась подругами.

Ніч, проведена у компанії хижака, давала про себе знати: я клювала носом на стільці коли закінчувались брудні тарілки.

– Даша, — вбігла до миєчної мій бос, Тетяна Юріївна. – Мені треба піти, зможеш сама закрити заклад і завтра віддати ключі Риті?

Я не впевнено кивнула, не до кінця розуміючи ситуацію з просоння.

– Не забудь поставити на сигналізацію, — додала. – А ще, в закладі крім тебе і Богдани нікого немає, якщо знадобиться, станеш на барі? Звичайно я доплачу. Переведуть завтра вранці на картку.

– Добре.

Багато розуму не треба, щоб ввімкнути кавомашину або продати щось алкогольне відвідувачам, головне про паспорт запитати. А гроші мені потрібні, в моїй кімнаті, на старому дивані вже пружини стирчать, спати неможливо. Збираю собі на велике ліжко. І Христині теж.

За безпеку теж можна не хвилюватися, охоронець сидів у сторожкі біля кафе всю ніч. Ми впораємось.

Трохи підправила зачіску і пішла на нове робоче місце — бар. Без діла довго сидіти не довелось, гостям бенкету подавай кави до торта, чаю або просто водички.

– Леді, — відволік мене хтось, поки я протирала чашки. – Будьте ласкаві, мені пляшку шампанського.

– Паспорт, будь ласка! - без вагань проговорила я і підняла очі.

Покупець виявився молодим хлопцем, чорнявим з сірими очима. Одягнений у чорну сорочку і штани. А який у нього сміх… аж заслухалась, гортанний, чистий.

– Я схожий на сімнадцятирічного?

– Зовнішність оманлива, — беззаперечно відповіла. – Це моя робота. Хочете напій — тож пред'явіть свої документи.

– І моя харизма не допоможе?

– На жаль, — розвела руками.

Хлопець пішов, а я проводжала поглядом його широку спину та апетитні сідниці. Я згадала Андрія. Той, почав подобатись мені не відразу, так, я помітила його привабливість, але зацікавилась лише після розмови. Цей же с першого погляду притягував до себе. Такі різні та водночас схожі. Ну що за село? Одні красунчик поруч.

– А тепер? - незнайомець вже стояв коло мене, протягуючи документ.

Взагалі то, я не очікувала що він повернеться. Ну хто з собою носить паспорт на дні народження? Ага, Мирний Владислав, двадцять п'ять років.

– Я можу отримати свою пляшку? - відвернув мене від розглядання фотокартки на документі.

– Так, — я полізла до полиць вітрини.

– Я раніше тебе тут не бачив, — сказав він наче не до мене. – Ти приїжджа?

– Угу, — і простягнула йому напій.

Як спеціально торкнувся моєї руки, забираючи пляшку. По тілу наче розряд пройшовся, а хлопець так недбало кинув:

– Ще побачимось, — пішов.

Вечірка добігала кінця. Ми швидко впорались з роботою, зачинили кафе та пішли додому. Вперше я поверталась о такій годині пішки додому, на минулих вихідних відвозилася мене Тетяна Юріївна. Богдана мешкала в іншому напрямку, наша дорога розходилася на першому ж повороті. Шлях додому не близький, десь півтори кілометра. Осінні ночі відчувались особливо холодно, вітер забирався у ворот пальта, примушував щулитись та прискоритись. Жодної людини на вулиці, тільки собаки з дворів гавкають. Це не місто, не викличеш таксі посеред ночі.

В душі завозився маленький черв'ячок тривоги, с кожним наступним кроком вона наростала. Я не могла дати пояснення цьому відчуттю, та все моє нутро буквально волало від наступаючої катастрофи. Декілька разів я вже мала змогу переконатися — внутрішній голос не бреше. Господи, хоч би с Христиною все було добре!

Я не просто йшла, я бігла. Мені не заважали навіть підбори на осінніх чобітках. Якщо вони зламаються — побіжу босоніж, все одно. На останніх кроках вже не було чим дихати, серце калаталось мов навіжене. Я подумки молилась, лише б сестра була жива та здорова.

Ввірвавшись у двір, заклякла від подиву та неочікуваності: біля входу до хати сидів вовк, спирався боком об двері й скавчав. Весь в крові, брудний та подертий. Почув мій прихід, не без зусиль підняв голову. Намагався підвестись повністю, сил не вистачило, впав на інший бік і завмер. Що мені робити? Допомогти? Як? Він же вовк!

Але те, що я побачила згодом, перевернули моє життя з ніг на голову. Тіло звіра стало трясти, як від лихорадки. Я чітко чула звук ламаних кісток, наче невидима сила крутила кінцівки й хребет постраждалого. Хутро, яке через плями крові, майже не розібрати кольору, втягувалось в тіло. Череп, немов пластиліновий, змінював форму.

На підлозі лежав чоловік, абсолютно голий, поранений і ледь при тямі.

Андрій.