Глава 4

Погода, як і моє самопочуття, були так собі. Все-таки випите давало про себе знати, голова тріщала і нікуди їхати не хотілось. На вулиці похмуро, небо заволокло свинцевими хмарами, морозив мілкий огидний дощ. Та вже не відмовитись, Андрій і Марина мали приїхати з хвилини на хвилину. Ще вчора я планувала наготувати декілька салатів, спекти пиріжків та підготувати закуски, які пізніше були б приготовані на вогні. Та сьогодні весь мій ентузіазм як рукою зняло, все на що мене вистачило – це нарізати овочі й відіслати Христину до магазину, щоб та купила якісь смаколики до пива.

Сестра із задоволенням погодилася їхати з нами, я просто не мала права залишати її вдома одну, в неї в селі навіть знайомих ще не має. Марина проти не була.

***

Компанія виявилась велика, хоча більшу частину я вже знала. Ліля і Паша, Артем — робітник майстерні, Женя — їх помічник, можливо майбутній однокласник Христини. З незнайомих для мене зовсім: Тимур — молодий хлопець, схожий на бандита: коротко стрижений, мав великий шрам через всю ліву частину обличчя та татуювання, яке визирало з під рукава куртки. Рита — така собі неформалка: лінзи криваво-червоного кольору, волосся пофарбоване у червоний з правої сторони, та у чорний з лівої, вся у пірсингу: вуха, брови, губи.

Робота кипіла, хлопці розводили багаття, дівчата накривали на стіл. Здається, лише мені заважав цей дощ, проходилась по шкірі морозними голочками.

– Ти кожного дня їздиш на роботу до міста? – запитала Рита, скоріше для того, щоб зав'язати бесіду. – Чи вчишся?

– Майже довчилась, — стиснула плечима. – Тепер маю працювати, щоб утримувати себе з сестрою. Та поки що не знайшла відповідної роботи.

– На кого ти навчалася?

– Економіст.

– Може, звичайно, це не та праця, на яку ти сподівалась, та у мене є для тебе пропозиція, — я уважно слухала, навіть відклала нарізання ковбаси. – Моя тітка тримає кафе, можу тебе влаштувати. Платить не погано, але спочатку доведеться попрацювати посудомийкою.

– Я буду дуже вдячна! - ця робота краща, ніж взагалі нічого.

– Я і сама підпрацьовую там у вихідні, на святах. Гроші зайвими не бувають. Все покажу та поясню, стажування проходити будемо.

Атмосфера дружня і ненав'язлива, та мене непокоїли дивні стосунки подруги та її нового хлопця. Звичайно, дивились вони одне на одного з ніжністю та турботою, але Ліля без вагань виконувала кожен наказ Павла, наче якась прислужниця. Дивно, ніколи не помічала за нею такої поступливості. На Марину та Андрія взагалі дивитись не хотілося, слава Богу, хоч не обіймали та не цілуватися кожну вільну хвилину, бо я б не витримала. Було помітно що їх стосунки продовжуються деякий час, напевне вже звична справа, знаходитись разом кожну хвилину, може й живуть разом. До чого ці думки? Невже я могла б зруйнувати чужі стосунки, навіть якщо ініціатором був Андрій? Тяжке питання, не хочу над цим розмислювати.

Чи то параноя, чи шосте почуття, але я відчула на собі чийсь сканувальний погляд. Наче хтось роздягав поглядом, відчула себе беззахисною. Обернулась. Та жоден погляд не був прикутий до мене, кожен займався своєю справою і до мене не було ніякого діла. Це прискіпливе почуття слідувало за мною весь вечір.

– Він нестерпний! - гаркнула Христина і сіла біля мене на лавку.

– Хто? - не зрозуміла.

– Женя! - на обличчі сестри зображалася ціла купа почуттів. – Якщо він буде вчитись зі мною, я не витримаю. Нахабний, самовпевнений, егоїстичний. Дідько! Ти уявляєш, — нахмурила вона брови. – Він запропонував мені покататись з ним на його мотоциклі!

– А проблема у чому? – не зовсім зрозуміла я.

– А відплатити мені доведеться поцілунком, в губи!

Я лише посміхнулася. Не дуже схоже щоб Женя був їй огидним, такий собі крутелик-одинадцятокласник, напевне всі дівчата закохані, а тому подавай норовливу і незалежну Христину. От і залицяється, як уміє.

– Не фирчі, – втрутилась у розмову Рита. – Взагалі то він добрий та чуйний хлопець. Просто дай йому трохи часу.

На німе питання:”Звідки знаєш?" хитро блиснула очима, але пояснила:

– Він мій брат, як облупленого знаю! - коли Христина зніяковіла, то додала. – Це буде нашим маленьким секретом.

Коли їжа була приготована, ми сіли за стіл — простий, дерев'яний, він стояв тут ще в моєму дитинстві. Страви здебільшого були м'ясні, всього два салати, та й ті, перший — всім відоме "олів'є", а другий мені невідомий, але точно з куркою. Помітила з яким апетитом наминає шашлик з яловичини Марина, розгубилась, думала, щоб мати таку фігуру як у білявки, треба хоча б триматись жорсткої дієти. Добре, я теж полюбляють м'ясо.

А після перемістилися до полум'я, сонце сідало і розмальовувало гладь річки у помаранчеві кольори. Солодкі парочки обіймались, а ми кутались у пледи та куртки. Поряд із Христиною вився Женя, все намагався її якось підколоти, та зростаючи у кам'яних джунглях міста, дівчина вміла за себе постояти. Зі сторони виглядали як кішка з собакою.

Андрій з Мариною кудись пішли, навіть не хочу знати куди й навіщо! Хвиля ревнощів огорнула мене, гарний настрій розсипався як крихке скло.

– Сумуєш? - підкрався ззаду Артем, чим добряче наполохав.

– Просто замислилась…

– Про що? - запитав тихо, майже на вухо. – Чи може, про кого… ?

– Про Герду, — швидко знайшла відмазку. – Нашу собаку. Вона пів дня вдома сама, сумує напевно.

– О, в тебе є пес? В мене теж. Доберман, на прізвисько Джо. Може якось вигуляємо собак разом?

Що там говорять, клин клином вибивають? Чому б ні? Артем симпатичний, дівчини не має, здається навіть залицяється. Готова я? Не знаю. Чи варто давати хлопцю надію?

– Можливо, — відповіла. – Як буде вільний час.

Артем не покидав мене ні на мить, розважав, жартував. Та все-таки він не той, кого б я хотіла бачити поруч, на жаль. Не справедливо влаштований світ, життя взагалі штука не справедлива.

– Артем, — покликав винуватець мого суму. – Іди сюди, допоможеш.

– Погукай Женю, — відмовив той. – Або Тимура, він все одно ніфіга не робить.

– Мені потрібен саме ти.

Важко здихнув, пообіцяв що скоро повернеться, пішов. І яка це поміч знадобилось Андрію, додому ж наче не збираємось, та і вогонь палає яскраво, аж ноги обпікає.

Поки я знову не отримала компанію, на свою голову, вирішила прогулятись. До кущів, якомога далі. Та зовсім не очікувала підслухати чужі розмови:

– А тебе одного на двох вистачить? – гнівно гаркнув Артем.

– Це не твоя справа! - в інтонацію йому відізвався Андрій.

– Як раз моя, — дуже вже був розгніваний Артем. – Не плутай обов'язки а-а…

Розмова обірвалась, наче дізнались що їх підслуховують. Навряд чи, я навіть вдихала через раз, не те щоб видати себе як-небудь. Та хлопці пішли, я чула як тріщали гілки та скрипів пісок під ногами.

Закінчила зі своїми справами та пішла назад. Побачила геть неочікувану картину: хлопці й Рита роздягалися.

– Що відбувається?

– Купатися йдуть, — пояснила поряд стоявши Марина.

– Які купатись? - аж рот роззявила від подиву. – Холодрига на вулиці, вода взагалі крижана. Хворіли давно?

– Не переймайся, — махнула рукою дівчина, наче це звична справа. – Вони загартовані, все добре буде.

От диваки. Грались у воді, наче діти малі, бризки летіли аж до берега. Неначе зараз сама середина літа і спека голову напікає от і полізли до водойми охолодитися.

Варто було місяцю піднятися в небо як десь далеко в лісі завели свою пісню вовки. Оце я розумію, атмосфера, ще б дощ припинив мигичити, взагалі казка. Я здригнулась від холоду.

– Не бійся, — наче в підтримку взяла мене за плече Марина, подумала напевне що злякалась. – Тут повно вовків, та сюди вони не підійдуть.

– Я б не була так впевнена.

– Ти про що? - здивувалась вона.

– Заходив до мене в гості один, — у співбесідниці зробився такий недовірливий вираз обличчя, я й сама засумнівалася у своїй компетентності.

Більше ми не говорили, склалось враження що білявка взагалі мене уникає, чого б це? Останок вечора пройшов якось нудно: ніхто зі мною і бесіду не заводив окрім сестри та Рити. Образились? Може я сказала щось зайве чи зробила?

Цієї ночі хижак до мене не зазирав, аж образилась, це що таке, масовий ігнор?