Глава 3

Прокинулась досить пізно, це й не дивно, заснула лише під ранок, коли сіре чудовисько припинило свій спів. Я звичайно підозрювала що на краю села, де ми, між іншим, мешкали, жили дикі звірі та не знала що вони підходять так близько до людських осель. Вовчки, наше село, знаходилось посеред степів, а з західної сторони розгорнулися мішані ліси, до того ж на дуже великій території.

А ранок виявився добрим: сестра зробила для мене каву і поставила тарілку з омлетом. Не схоже на неї, Христина і сама полюбляє поспати до обіду, може накоїла чого? Саме це я і спробувала дізнатись:

– До речі, — відправила я до рота перший шматочок сніданку та примружила очі від задоволення. – Як пройшла бесіда?

– Чудово, — співбесідниця вмостилась за столом навпроти мене. – Знаєш, якщо чесно, в мене таке враження, наче тут моє місце.

Я таки похлинулась і закашлялась. Що вона сказала?

– Тата лише не вистачає… – Христина обіймала напій в чашці долонями, замислилась.

Воно й на краще, не буде суперечок на пустому місці, мені б ще знайти тут своє місце…

***

Планів на день не було, ми з Христиною всілись за перегляд серіалів зі смачненьким. Увечорі я чекала на візит подруги, колись ми разом ходили у дитячий садок, а після стали інтернет-товаришами. Зворушлива зустріч: ми не бачились напевне років п'ять, хоча знали одне одного вдосталь.

Сповістила про візит Лілі Герда, зазираючи у вікно. Знайома навіть не встигла натиснути на дзвінок, а дім наповнився гавкотом. З підлітка Ліля перетворилась у справжню красуню: величезні карі, майже чорні, очі, пухкенькі губи, акуратний, трохи кирпатий ніс. А її волосся викликало заздрість, довге, аж до сідниць, каштанове з об'ємними прядками кучерів. Підлітком вона була досить замкнутою та закомплексованою, її пригнічувала зайва вага та круглі окуляри, через те однолітки часто над нею насміхались. Та час іде, а турботи, які раніше здавались справжнісінькою катастрофою зараз лише викликають посмішку.

На столі вже стояв посуд для чаювання, але здається треба діставати келихи, подруга тримала в одній руці пляшку вина, а в іншій пакет фруктів.

– Треба відсвяткувати, – пояснила дівчина. – Твій приїзд. А ще мені не терпиться тобі дещо розповісти!

Смакуючи терпкий напій ми розклалися на м'якій канапі у вітальні. Говорили про все і водночас ні про що, я відчувала себе вільно у спілкуванні з Лілею.

– Пам'ятаєш Пашку, я тобі про нього розповідала?

Ще б не пам'ятати про нього! Останні роки подруга написала мені мільйон повідомлень про цього загадкового хлопця. Вона закохалась у Павла ще в одинадцятому класі, тоді він проходив практику у їхній школі з університету, викладав фізичну підготовку. Завдяки йому та нерозділеної симпатії Ліля взяла себе в руки, почала займатися спортом. Скільки було радості, коли вона дізналась що Паша спілкується в одній компанії з її новими друзями.

– Дашка, — продовжила вона, коли я кивнула. – Ми зустрічаємося!

– Це дійсно треба відмітити!

Я дістала з холодильника ще одну пляшку алкогольного напою, ту саму, яку придбав Андрій. На декілька секунд я похмурнішала згадавши його, зараз не час, треба викинути цього поганця з голови.

До півночі ми з Лілею були порядком п'яненькі. Оце так посиділи! Христина зачинилася в кімнаті й не заважала зустрічі давніх подруг. Господи, ми навіть танцювали посеред кімнати під кліп по телевізорі. Раніше в мене ніколи не було таких подруг.

– Ліль, — запитала я, коли веселитись не зосталося сил. – Ти знаєш Марину, дівчину Андрія, бабуся якого живе напроти?

– Звичайно, ми добрі знайомі. Вона, до речі, є почесним учасником нашої компанії, Андрій теж. А що?

Голочка образи кольнула в бік, це означає що на завтрашньому пікніку Ліля та Паша будуть теж. А мене запросила не подруга, а якась ледь знайома дівчина.

– Та так, — намагалась не показати своєї образи. – Вона запросила мене на зустріч завтра.

– На пікнік до річки? - здивовано запитала Ліля. – Я, взагалі то, теж хотіла тебе запросити. Та перед цим довести до відома друзів.

Я не повірила, не знаю чому, може інтуїція?

Потім приїхав новий хлопець подруги, ми познайомились, та солодка парочка поїхала геть. Краєм ока я відмітила що автомобіль Андрія стояв припаркований біля дому сусідки. Переступивши поріг воріт я зіткнулась вже зі знайомим поглядом нічного хижака. Чомусь я була впевнена що це саме той самий вовк. Напевне через велику кількість алкоголю в крові я не відчувала такого жаху, як минулої ночі. Звір просто стояв і витріщався на мене. Тварини можуть відтворювати емоції на писку? Навряд. Але коли я заговорила до нічного візитера, він здивувався:

– Що тобі треба?

Звичайно, відповіді я не чекала. Вовк схилив голову в один бік та блиснув жовтими очима.

– Чого ти ходиш сюди? Ти зголоднів? В мене є трохи замороженого м'яса, чекай тут.

Я обігнула чудовисько широкою дугою та увійшла до хати, дістала з морозилки декілька шматків курятини, приготувала собі кави та вийшла на двір. Сірий стояв на тому ж місці, тільки повернувся в мій бік, наче зрозумів куди я пішла і що йому веліла. Я кинула м'ясо на землю, ближче до Вовка, а він лише проводив шматки поглядом і знову глянув на мене. Не їсть.

– Ти глянь який гурман, — знову заговорила до нього. – З підлоги не їси. Чи заморожене не подобається? Хоча на одичалого через голод ти не схожий.

Він уважно мене слухав, наче подобалось знаходитись зі мною поруч, останні каплі страху кудись поділись і я сіла на лавку коло будинку. Гаряча чашка приємно зігрівати руки, потрохи я приходила до тями, алкоголь вивітрювався. Ми сиділи у тиші, вовк влігся на підлогу, поклав голову на лапи та з інтересом поглядав на мене з під лоба. Дивний звір.

– Ти самотній? - здогадалась я. – В тебе немає зграї? Чи тобі просто цікаво? В мене, наприклад, зграї немає, хоча ми називаємо це сім'єю. Лишилась лише сестра, та вона ще цуценя, можна так сказати. А я, щось на кшталт, вожака зграї, маю нагодувати, захистити та наставляти. Та я ще не готова, розумієш? Усе сталось так неочікувано.

Звір розумів, мені так здалось, бо очі мав такі розумні.

– А ще ця незрозуміла симпатія до зовсім не знайомого юнака, хіба так можна? Поводжу себе як малолітня дурепа, ревную до його ж дівчини.

Сірий підняв голову, вслухаючись. Я розцінила це по своєму:

– Ти напевне теж закоханий?

Скільки б я могла вести цей монолог? Напевне усю ніч. Та десь далеко завили вовки, сірий підхопився, настромив вуха та зник у темряві.