Глава 2

Дівчина блиснула очима, привітно посміхнулася, привіталась. Вигляд мала, наче тільки но зійшла з обкладинки модного журналу. Стильна та вишукана, з грацією дикої кішки продефілювала до згорбленого над автомобілем Андрія і провела ручкою з яскраво-червоним манікюром по спині:

– Любий, ти ще довго?

– Майже закінчив, – спокійно відповів той, наче наперед знав хто саме зайде в цей самий час.

А мій світ наче розвалився. Це його дівчина. З чого я взагалі взяла, що цей красунчик може бути самотнім? Ще раз пройшовшись по незнайомці поглядом відмітила — я їй не рівня. Я у своїх джинсах, кросівках і Вітрівці виглядала зовсім блідою на фоні обтягнутої сукнею, чорної шкіряної куртки та ботильйонах на такій шпильці, навіть дивитись моторошно. А вона рухалась так, наче народилась на підборах.

– Марина, познайомся, — Андрій витиравши руки рушником кивнув в мій бік. – Це Даша, нова жителька Вовчків, та за сумісництвом, сусідка бабусі.

– Приємно познайомитись, – білявка підійшла до мене і простягнула руку. – Будем знайомі.

Я простягнула свою руку у відповідь і натягнуто посміхнулась. Стало навіть соромно, Марина поводила себе приязно, а я майже записала красуню в список місцевих «стерв». Та на душі скребки кішки, нащо було натякати на вечерю? «Ти просто занадто самовпевнена, — зрадницьки повідомив внутрішній голос. – Андрій поводився як добропорядний сусід. А ти вигадала собі казна-що!»

Ще декілька хвилин знадобилось власникові майстерні, щоб привести себе до ладу. Андрій виконав обіцянку, привіз мене назад до дому і навіть заніс пакети до будинку. Всю дорогу я відчувала себе розбитою, тепер місце на передньому пасажирському сидінні займала дівчина, а я як третя зайва з заду. Схоже свій сум приховати я не зуміла, Марина поцікавилась що в мене сталось та чи потрібна якась допомога. Хлопець списав усе на загибель рідних, а білявка щиро поспівчувала мені.

– Слухай, — сказала вона, коли ми вже під'їжджали до воріт. – Звісно, те що сталось у твоєму житті – це жахливо. Але, ти не можеш сумувати вічно. Твоєму татові та бабусі цього б не хотілось. Ходімо з нами в суботу на пікнік до річки?

Чесно кажучи, проводити час з цими двома не хотілось. Але… друзі мені потрібні, Марина здається дуже милою, ми б могли стати подругами. Навряд чи вона запросила мене на їхнє побачення, отже будуть їх друзі. Я погодилась, ми обмінялись номерами телефонів.

– Де тебе носило? - з порогу накинулась на мене сестра.

– В супермаркеті, — флегматично відповіла. – А потім в майстерні Андрія. Допоможи розібрати пакунки.

– Він вже поїхав? - Христина стала розкладати харчі.

– Ага, — мені захотілось з кимось поділитись. – Невідкладні справи, дівчина приїхала.

– Упс, — вона виглядала приголомшеною, поспішила перевести розмову. – Ти уявляєш, це дивно, але цієї ночі мені не наснився жоден кошмар! Я спала як малюк, думаю це на мене так впливає будинок бабці.

– Ага. Треба розібрати речі, на це у тебе сили з'явилися? - підколола сестру.

Христина незадоволено поцокала язиком та пішла, залишивши мене наодинці. Час перевалив вже за обід, тому я прийнялась готувати. Можливо Андрій прийде на вечерю з Мариною, пляшка вина так і залишилась в моєму пакеті.

Та ніхто не прийшов. Я нагодувала сестру та коротала час за прибиранням, в самої апетиту не було. Я ніколи не тримала вдома хатніх тваринок, тому довелося ліквідувати пустощі Герди через свою ж халатність. Уже збираючись лягати спати, згадала що Герду треба вигуляти на ніч. Кутаючись в теплий халат, все-таки на вулиці вересень і ночі достатньо холодні, вийшла у двір. Собака чкурнула кудись в кущі троянд, а я стояла на ґанку і тупцювала на місці від холоду.

Зовсім поруч пролунало вовче виття, я перелякано завмерла. Здалося, начебто звірюка зовсім близько, за парканом.

– Гердо! - позвала я, а потім посмілішала і гукнула голосніше. – Герда! Іди сюди! Додому! Зараз же!

Та довкола була абсолютна тиша. І знову завивання від якого кров застигає у жилах. Може то зі страху здавалось що вовк зовсім поруч, а може і дійсно зайшов у двір зі сторони городу. Ще декілька разів гукнула Герду, потім попленталась сама у кущі на пошуки проклятої собаки. Де ж вона поділася? Поки пленталася у заростях, поколола всі руки та пошкрябала обличчя на щоці, а чотириногого улюбленця так і не знайшла, чи скрізь землю провалилася?

Варто було тільки вийти на доріжку і я зіткнулась з поглядом звіриних очей. Тіло задерев'яніло, я навіть вдихнути не могла від жаху. Величезна сіра звірюка стояла в п'яти метрах від мене і не відводила погляду. Говорять хижим звірям не можна дивитись в очі, та хіба можна оцінювати таку ситуацію тверезо? Мені здалося вовк як найменш вдвічі більший за звичайного, одним ударом лапи він міг би вбити людину. Не змогла оцінити розмір зубів, на щастя звірюка не скалилась. Що йому треба? Якщо він голодний прийшов з лісу, то в нашому дворі нема чим поживитися. Тато розпродав усю звірину: десяток качок, курей та дві кози. Залишилось лише людське м'ясо…

Я не знаю скільки ми так простояли. Я не ворушилася, іноді схлипувала, по щоці з подряпиною покотилася сльоза і рана защіпала, але на це я навіть уваги не звернула. А вовк спостерігав, жодного разу навіть очей не відвів. Раптом з кущів вискочила Герда і заходилась гавкотом. Ну от і все, тепер звір розправитися спочатку з собакою, а потім і мною. Войовничий цуцик кинувся на непроханого гостя, Герда навіть не дотягувала вовку до живота. Та звір ліниво перевів погляд на песика, рикнув і… пішов геть.

Що це взагалі було? Поки Герда не помчала наздоганяти непрошеного гостя я підхопила її на руку та влетіла в хату. Замкнулась на всі замки, перевірила вікна, зазирнула до сестри й тільки потім дала волю почуттям. У своїй кімнаті я всілась прямо на підлогу, підпираючи спиною двері. Сльози ринули з очей самі собою, я підтягла коліна до грудей і сховала обличчя в долонях. Чого я рюмсала? Від страху? Сама не могла сказати, емоції за весь місяць накрили мене хвилею розпачу та повного пригнічення, зустріч з хижаком лише дала поштовх на вивільнення цієї бурі з середини.

А за вікном, зовсім поряд завивав у ритм мого ридання одинокий вовк.