Глава 1

Я прокинулась ще до світанку, все ходила перевіряла сестру. Щоб дати змогу Христині відпочити я не розкладала речі, вийшла в кухню з книгою та заварила чай. Але поглинути з головою в роман так і не змогла, спогади малювали в моїй голові яскраві картинки з дитинства, де нам було так добре разом. Тоді з нами була мама. Це єдина рідна людина, яка залишилась жива і змогла б нас підтримати у складній ситуації. Та після народження Христини, вона пішла. Поїхала за кордон з красунчиком, сином голови сільради, більше ніхто її не бачив. Чи тримаю я зло на неї? Іще як. В душі тліла надія що одного разу вона повернеться, зрозуміє яку дурниці утнула, попросить пробачення. Та повернеться вона лише тоді, коли більше не буде куди йти.

З роздумів мене висмикнув дзвінок у ворота, від несподіванки я трохи не випустила з рук чашку із тонкого фарфору. Було б дуже шкода розбити посуд з улюбленого сервізу бабусі, цього разу навіть не було кому на мене нагримати. Після другого дзвінка я якнайшвидше побігла зустрічати гостей, кутаючись в шовковий халатик. Кому це не спиться в таку рань? Годинник показував без чверті восьма ранку.

За воротами стояла сусідка навпроти, Людмила Степанівна, поруч з нею якийсь юнак. Мені стало ніяково, занадто відверто виглядало моє вбрання для споглядання незнайомого молодого чоловіка, ще й це мереживо виглядає на нічній сорочці. Біля воріт мене зустрічала дружнім гавкотом кімнатна собачка Герда, Людмила Степанівна любо прихистила домашнього улюбленця нашої бабусі на деякий час.

– Даша! - радісно проспівала дзвінким голосом сусідка і кинулась мене обіймати. – Рада тебе бачити. І-і… співчуваю. Як ти?

– Все нормально, я в порядку, — підхопила на руки щасливого песика і відкрила ворота, пропускаючи гостей у двір. - Заходьте.

– Я напекла млинців та пиріжків, ви тільки вчора ввечері приїхали, зголодніли. Ой, — Людмила Степанівна обернулась до незнайомця. – Дашо, це ж Андрій, ти його пам'ятаєш?

Андрія, онука Людмили Степанівни я пам'ятала: я ще не ходила до школи, а він уже в третій клас. Одного зросту зі мною, каплавухий задира. Привид з минулого і цей Андрій, який стояв навпроти, здавались зовсім різними людьми. На голову вищий мене, широкоплечий красунчик вже не був каплавухим, лише колір стильної зачіски платинового кольору та блакитні очі нагадували колишнього забіяку — третьокласника. Здається мене він таки впізнав, посміхнувся сліпучою посмішкою.

– Ба, я маю йти, — і сунув мені до рук тортик. – Треба перевірити що там в майстерні.

– Залишись на чашечку чаю, — проворна бабуся схопила онука під руку і повела у двір. – Я не так часто тебе щось прошу. Твої барани один день зможуть працювати й самі.

Добре що смачненьке накрите пластмасовою кришкою, Герда примудрилась дістати лапами ласощів, вже б вся перемазалась кремом з торта.

– В нас там безлад, — поспішили я за гостями. – Ми лише вчора приїхали та не розібрали речі.

– Не переймайся, — махнули рукою сусідка. – Ми все розуміємо.

На порозі нас вже зустрічала Христина, я відмітили її здоровіший вигляд: зникли сині кола під очима, колір обличчя мав більш живий відтінок, сестра вже не нагадувала живого мерця, здоровий сон пішов їй на користь. Помітивши Андрія, Христина зарум'яніла, перепросивши вискочила до ванної кімнати привести себе до ладу. Тут з сестрою я була солідарна, сусідський хлопчик перетворився в справжнього красунчика і маячити перед ним сонним обличчям та розпатланим волоссям не хотілось. А повернулась вона, коли стіл був накритий при повному параді, тепер і я могла переодягтись, бо в цьому вбранні відчувала себе ніяково.

Легко кажучи розмова не клеїлась, Людмила Степанівна намагалась уникати розмов про нашу бабусю, а більше і поговорити не було про що. Врешті решт, спираючись на ввімкнену газову плиту, сусідка пішла, залишивши Андрія на одинці з нами. Сестра швидко знайшла спільну мову з гостем, поки вони обговорювали сільське шкільне життя я розглядала старого знайомого. Хлопець володів якоюсь хижою, чоловічою вродою, чи то в мені говорить відсутність хлопця, вже більш ніж рік. Розставання з колишнім далось мені дуже боляче, за час на самоті я і не дивилась на хлопців, і ось тобі на! Схоже мій зацікавлений погляд був помічений, наші очі зустрілись, я не встигла зрозуміти, а він так нахабно посміхнувся, наче думки мої прочитав і перший погляд відвів.

– Тут далеко магазин? - Христина схоже була свідком нашої мовчазної дуелі, поспішила розрядити обстановку. – Треба приготувати щось на обід та вечерю. Ще я хочу чогось смачненького.

– В центрі села є супермаркет, — його обличчя змінилось, він став зібраний і відсторонений. – Я можу підвезти, мені теж треба у тому напрямку.

– О, — підхопилась сестра. – Мені треба до школи на бесіду з директором, підкинеш?

– Збирайтесь, — кивнув Андрій.

От хитрюща, а пакети додому мені самій тягти? Та в школу Христині треба було дійсно, директор особисто поставив мене перед фактом, коли я привезла документи.

Перша з авто вийшла сестра, а наступною зупинкою став супермаркет. Я здивувалась коли Андрій припаркувався і рушив за мною, здається у нього були термінові справи. Він поспішив відповісти на моє німе питання:

– Ти ж не думаєш що я настільки покидьок, що відправлю тебе додому з великими пакетами?

– Схоже Андрійко-третьокласник змінився? - хихикнула я.

– Припини, — супутник притримав для мене двері в магазин. – Ми були дітьми. Ти, між іншим, мені губи м'ячем розбила!

– А ти мені сукню порвав!

– Я так фліртував, — його посмішка змушувала мене ніяковіти.

– Сподіваюсь ти все-таки виріс з такого флірту!

Андрій змовчав, та і я не продовжувала тему. Хлопець мене дивував, близько пів години він ходив з візком за мною мовчки, поки я вчитувалась в склад та терміни придатності.

– Що ти будеш готувати? - подав він голос, коли я відправила до всіх покупок куряче філе та томатний соус.

– Хочу приготувати пасту, — ми повільно просувались до каси. – Раніше ми часто обідали сім'єю в італійському ресторанчику. Я навчилась готувати майже ідентичну страву.

– Звучить апетитно. Можна напроситися на вечерю?

– Можна, Людмилу Степанівну теж з собор бери.

Андрій удав начебто то замислився, для правдоподібності навіть почухав потилицю.

– Та ні, - "додумався" він. - Бабуся тримається дієти, та й проти вживання алкоголю.

– Алкоголю?

Він продемонстрував пляшку червоного вина. Коли тільки встиг? А я, напевне, як будь-яка дівчина прийняла це за своєрідне побачення. Чому б ні? Хотілося дізнатися про Андрія трохи більше.

– Є кілька вільних хвилин? - після моєї згоди, пояснив. – Треба заїхати до майстерні, віддати запчастини.

Та декілька хвилин затягнулася на години. Як виявилось, Андрій тримав свою власну автомайстерню. В селі мали місце з десяток невеликих підприємств, дачі на окраїні, великий склад зоотоварів, тому робота в майстерні кипіла. Я познайомилась з працівниками: Михайлом Володимировичем — старшим серед робітників. Він, схоже, був асом свого діла, хоча вже мав би сидіти на пенсії. Й Артемом, милим хлопцем, приблизно одного віку з самим Андрієм. Також тут працював якийсь Саша, але сьогодні не його зміна та Жека, він стажист і виконує дрібні доручення, а саме зараз у школі.

Чоловіки довго сперечались з приводу поламання авто, Андрій деякий час намагався пояснити на словах, а потім плюнув на все, підкотив рукава блакитної сорочки й поліз під капот. Старший робітник норовив дати підказку начальнику та зазирав через його плече. Артем пригостив мене кавою, трохи запитав про мене та й про себе розповів.

– Ти дуже приємно пахнеш, — сказав він неочікувано.

– Ну-у… дякую.

Чи то хлопець зовсім не вміє робити компліменти, чи то полюбляє аромат прального порошку з запахом морозної свіжості. Коли я виходила з дому, зовсім забула використати туалетну воду.

Весь вимазаний в мазут й з розпатланим волоссям Андрій здавався дуже милим та якимось домашнім. Я з задоволенням спостерігала за його роботою, слухаючи в пів вуха Женю.

Та всю ідилію зіпсувала білявка увірвавшись в майстерню, як до себе додому.