Звір всередині

Пролог

Христина куталась у плед і таки задрімала на моєму плечі. Я ж дивилась у вікно маршрутки на пропливаючи повз поля та рідкі дерева.  Думки плутались. Що мені робити далі? Декілька тижнів тому у квартирі пролунав дзвінок татового телефону з неприємною звісткою - бабуся померла. На той момент я вважала що гірше і бути не може. Я обожнювала бабусю, не дивлячись на її кепський характер та нав'язливу думку видати мене заміж якомога швидше. Але наступний дзвінок, вже моєї мобілки, перевернув моє життя з ніг на голову. Всього три дні тому, тато загинув в автокатастрофі.

 

 Ми з неповнолітньою сестрою залишились на самоті. Я, тільки-но закінчила навчання в університеті, здобувши рівень бакалавру, раніше ніде не працювавши, взяла опіку над Христиною. Вперше, за двадцять один рік свого життя, я приймала дорослі рішення, одне з яких - повернутися до села, де я народилась, де провела своє дитинство, де доживала свій вік бабуся. Сестра не була в захваті, але знаходилась не у тому стані, щоб заперечувати. В мене були на це свої причини: тепер винаймати трикімнатну квартиру в центрі міста ми не можемо собі дозволити. Тато звичайно залишив нам кругленьку суму на картці для подальшого навчання, але невідомо як скоро я зможу знайти роботу. Все ж таки, дім бабусі дістався нам у спадок. 

 Христина почала тяжко дихати й перебрати пальцями. Ну ось, знову. Після втрати рідної людини її стали мучать жахіття. Іноді Христина кричала уві сні, іноді задихалася. Лікарі лише розводили руками, пояснюючи: реакція підсвідомості на пережитий стрес. Призначили заспокійливі пігулки та прогулянки на свіжому повітрі. А після смерті батька, сестра взагалі не могла спати. 

– Христина, – я легенько торкнулась її плеча,  тряхнула. – Все добре, це лише сон. 

Дівчина відкрила перелякані очі, їй знадобилося кілька секунд, щоб відрізнити реальність від сну. Вона тихенько схлипнула і знову прилинула до мого плеча, здригаючись від плачу. 

– Тихо, – я погладила сестру по волоссю. - Скоро все налагодиться, я обіцяю. 

– Я більше так не можу… 

 Раніше ми ніколи не були так близькі, але, як відомо, спільне горе зближує. Тато нами б пишався… 

 Від зупинки до нашого нового дому йти не так довго, я все ніяк не могла усвідомити що нас ніхто не чекає. В хаті бабусі зовсім нічого не змінилося, боляче різали спогади місячної давності, тато оновив всю кухню бабусі, а та своєю чергою раділа як дитина новій іграшці. Лише коробки у вітальні, доставлені сюди вчора ввечері, говорили про майбутні зміни у житті. 

Вперше, за два тижні, Христина провела ніч без кошмарів. А вранці до нас завітали гості. 

 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше