Глава 4

Дурдом якийсь, мені просто сниться жахіття. Але якщо усвідомити, що це сон, то прокинуся. Ну от, усвідомила, але чомусь ніяк не прокидалася. Навіть вщипнула себе, але мокрий розгніваний лісник досі стояв переді мною і обтрушувався. Він тільки зиркнув раз на мене і повернувся до озера:

— Агов, вуйку! Чуєш? Вставай, п’янице! Провчи своїх дочок, або це зроблю я!

В озері стрибнула рибина і воно знову затихло. Я озирнулася — крім нас, поблизу нікого не було. Чоловік повернувся у мій бік, але мовив знову до когось іншого:

— Дякую, дівчатка, що сказали. Без вас я не встиг би-м впору. — І легко кивнув головою до ближніх верб.

Вчасно? Це оце було вчасно? Я могла тільки хапати ротом повітря. Раптом з-поза дерев вигулькнуло кілька постатей в білих сорочках, відповіли легкими поклонами і, глипнувши на мене, знову сховалися. Нарешті Вакула звернувся до мене:

— Я знаю, що це все дуже страшно і дивно, але вислухай мене, будь ласка, перш ніж робити поспішні висновки.

Я не відповіла. Висновки? Які можуть бути висновки після ТАКОГО? Вакула напевно прочитав це у моєму погляді, зітхнув і сів на землю віддалік. 

— Я не хотів щоб так вийшло, хотів познайомити тебе з усіма по черзі. Не ображайся на них (тут моє обурення мабуть набуло особливої виразності), русалки люблять позабавлятися, але іноді перегинають палку. 

— Р-русалки?! — я цокотячи зубами перевела погляд на заплаву.

— Так, русалки, а ті дівчата у сорочках, — він кивнув у бік дерев, — мавки, вони розказали мені, що тут трапилося. Вони трохи сором’язливі, але хороші. Всі вони хороші і не бажають тобі зла…

Я саркастично пирхнула. Вакула опустив очі, так і не знайшов, що відповісти, тож підвівся і мовив.

— Ходи до хати, спочатку зігрієшся, заспокоїшся, а тоді поговоримо.

Він справді думав, що я слухняно піду за ним просто після того, як він у мене на очах обернувся з вовка на людину? Потупцявши ніяково, він пробурмотів “прямуй за мною” і рушив вгору схилом, з якого я скотилася, здається, цілу вічність тому. Коли нарешті я перестала чути глухе гупання пульсу в голові, дуже повільно підвелася і щосили побігла. Подалі від води, подалі від Вакули і подалі від всієї цієї нечисті.

Я бігла до того часу, поки моє часте дихання не переважили інші звуки. У паніці подумавши, що за мною женеться нечиста сила, я пришвидшилася, але скоро зрозуміла, що голоси і хрускіт гілок лунають попереду. І тільки коли поміж дерев замайоріла кислотно-помаранчева форма працівників МНС, жорстке усвідомлення їхньої мети наче облило холодною водою. Вони за мною. Мене не було вже кілька днів і пошукова операція встигла дійти аж сюди. 

Я стала як вкопана, а коли впізнала деякі голоси, то й зовсім позадкувала. Думки про моторошних міфічних створінь і близько так не лякали, як страх перед двома чоловіками на чолі пошуковиків із собаками. Перед чоловіками, від яких я нещодавно втекла. 

Поки я повернулася, щоб бігти назад, тікати було вже пізно. Люди йшли довгою лінією, а не побачити різкі рухи попереду було просто неможливо навіть у сутінках. Думку вилізти на дерево теж відразу відкинула: всі стовбури були гладкі й прямі, як колони грецьких палаців. Тож я просто сховалася за широке дерево у марній молитві, щоб мене не помітили, щоб собаки, яких з народження вчили шукати, не зачули мого страху. 

М’яка рука закрила мені рота саме вчасно, бо з нього вже виривався вереск жаху, адже просто з дерева виглянула людська голова і плечі. Не зовсім людська — це була одна з мавок, яких я бачила раніше, можливо. Вона говорила так тихо, що навіть я її ледве чула, попри те що губи майже торкалися мого вуха. 

— Не бійся, я допоможу. Не пручайся. Я тебе сховаю.

Лише останнє слово подіяло на мій запалений розум, і я розслабила тіло. Мавка обійняла мене і легенько потягнула назад. Я неначе вступила у про холодну тінь зі спекотного повітря. Все навколо попливло, а дерево позаду зникло. За секунду я збагнула, що насправді це я зникла і зараз перебувала просто всередині стовбура. 

— Що за…?

— Мовчи. — Шепнула мені мавка, що й досі огортала мене холодними обіймами. 

Тож мовчки я тремтіла, спостерігаючи, як до того місця, де щойно сиділа, підбігло двійко псів. Вони крутилися навколо стовбура і гарчали, але один з “еменесників”, підійшовши до дерева, лише крикнув решті:

— Вона була тут — собаки занюхали слід, йдемо далі.

Пошукова лінія рушила вглиб лісу. Мавка відпустила мене, тільки коли вони зовсім зникли з поля зору. Коліна боляче вдарилися об землю, а шкіра вкрилася сиротами. Не встаючи, я відсунулася від дерева, і за кілька секунд побачила, як, неначе з темної кімнати, зі стовбура повільно з’являється моя рятівниця. Дівчина, на вигляд не старша за мене, з глибокими карими очима і струнким тілом, яке прикривала тільки тонка біла сорочка. Русяві коси вільно спадали на плечі, а шкіра була така бліда, наче ніколи не бачила сонця. Вона рушила було до мене, але помітила, як я сіпнулася, і зупинилася. Присіла навпочіпки — тепер її очі були нарівні з моїми. Трохи помовчавши, із меланхолійною усмішкою мовила:

— Я не буду тебе кривдити і не зроблю одною з нас. Але що б я не сказала, ти все одно мене боятимешся. 

Це було не запитання. Я, натомість, вагалася, що гірше: те, що всі ці істоти мені ввижаються і я збожеволіла, чи те, що я насправді їх бачу, тому що стаю такою, як вони. Після того, що трапилося кілька хвилин тому, ймовірнішим було друге. Не могла ж я реально зникнути і сховатися навіть від чутливих собачих носів.