Глава 3

Деякі люди перед сном вмикають собі запис звуків природи, щоб розслабитися. Ніколи не розуміла цього приколу, поки не відчула на собі дію такого методу релаксації. На третій день я не просто цілком освоїлася в дерев’яній халупі, а навіть починала нудьгувати. Вакула, звичайно, погодив мене на посаду помічниці, хай і нелегально, але й досі не дозволяв мені робити нічого, крім прибирання, що в його розумінні означало підмести хату і двір, ну, може, ще грядку прополоти. Більше того, він суворо заборонив виходити за межі так званого подвір’я під приводом, що “мене відразу вчепиться блуд” — заблукаю, якщо нормальними словами. 

Сам лісник весь час проводив десь у хащах і з’являвся вдома два-три рази на день, максимум на півгодини. Спочатку я списувала це на зайнятість, але десь на п’ятий день до мене дійшло, що старий, швидше за все, просто здичавів і не знає, як поводитися у моїй присутності. От і тиняється лісом, залишаючи мене наодинці з думками. 

Зате під впливом тієї ж таки аудіопрограми “Музика природи” я нарешті втихомирила свої переживання і змогла проаналізувати своє становище. А воно на даний момент залежало від того, залишуся тут чи піду. Я навіть написала плюси і мінуси на листку обрубком олівця. Вийшло не дуже:

Якщо залишуся: 

• є де жити
• є що їсти
• не треба грошей
• фіг хто тут знайде
• тут класно

• Вакула може мене здати

Плюсів очевидно більше, але один жирний мінус перекривав їх всіх. 

Варіант “піти” відразу розкривався простою схемою: попросити у Вакули пару гривень на проїзд, добратися якось до міста і в першому ж відділенні мого банку зняти всі свої заощадження. Благо, я не була настільки дурна, щоб тратити кишенькові на розваги, як мої сусідки по кімнаті, а відкладала на університет. Що ж, плани міняються, таке життя. Зате грошей мало вистачити на оренду якоїсь кімнати, а тоді відразу можна влаштуватися касиркою чи офіціанткою. Не лакшері, але жити можна. 

Але, як завжди, є одне “але”. Так сталося, у приступі паніки я не прихопила з собою паспорт і взагалі нічого не прихопила, коли тікала. А нема паспорта — нема грошей, нема грошей — нема нічого. До того ж, прикрий голос у голові час від часу нагадував, що зниклих людей розшукують, навіть якщо це діти-сироти. В таборі, напевно, відразу помітили брак однієї людини у списку, а сусідки по кімнаті мені хоч і не друзі, але й не вороги, тож напевно доповіли, що я зникла. Звісно, не відразу, бо багато дівчат тікають зависати з хлопцями ночами, але до “зарядки” повертаються в кімнати, щоб переодягнутися і змити із себе запах поту і сигарет. Перекличка відбувається після сніданку, отоді-то мене й не дорахуються. 

Цікаво, скільки часу піде на те, щоб ті два покидьки розкололися? Напевно має бути якесь розслідування. “Хіба?” — Єхидно перепитав голос. — “Хто буде паритися через причини твого зникнення? З інтернатів іноді тікають, і просто так. Навіть вихователі скажуть, що ти втекла, аби знайти батьків чи щось типу того. А персонал і не запитають”. “Все одно шукатимуть” — відповіла я безнадійно. — “І повернуть в санаторій”. Бо якщо знайдуть — мені не повірять. Слово дівчини-сироти, хай якої чемної, проти слова двох дорослих мужиків не має і краплі ваги.

Питання було тільки в тому, коли почнуть шукати і як далеко зайдуть у ліс. Мені пішов цілий день, щоб забратися в цю місцину, а я ще й бігла з перервами. Окрім того мій слід зникає біля тої річки, бо сюди мене напевно ніс Вакула. А він так багато часу проводить в лісі, що точно пахне, як ведмідь. Аби тільки його не знайшли і не допитали. Цю фразу я час від часу повторювала про себе, як мантру. Мантра не допомагала, тому доводилося щосили переконувати себе в тому, що дощ змив усе, за чим можна було мене знайти, і шукачі просто здалися.

Тим часом дощі йшли часто, Вакула з’являвся рідко і я продовжувала чілити то у своїй кімнаті, то на призьбі. Якось хотіла було залізти на піч, де зазвичай спав лісник, але позбирала на шляху головою все павутиння з павуками й облишила цю затію. Все одно надворі краще і свіжіше. 

Десь на п’ятий ранок Вакула зранку оголосив, що його не буде до вечора, бо він іде на пошту по зарплату в село, яке більше, але і віддаленіше за те, що в ньому він купував брезент. Власне, поштове відділення з усіх навколишніх сіл є тільки там. Моя робота на день полягала в тому, щоб поскладати нарубані дрова біля хати. Гучний шум дерев указував на сильний вітер, а тьмяне світло — на високу ймовірність дощу. Я вирішила не відкладати на потім, поскладала дрова, поки вони не намокли, і решту дня тупо валялася в ліжку, періодично занурюючись у дрімоту від звуку зливи. 

Пополудні порожній шлунок прийшов до тями і розбудив мене утробним риком. В кухні знайшла не дуже черствий домашній хліб і намастила його медом. Готувати щось тепле я без лісника не наважувалася, та й, схоже, дати раду зі старосвітською піччю міг тільки старий, який за стільки років навчився користуватися нею так, щоб не їсти саме вугілля, посипане попелом. На озвучену мною ідею прочистити комин, аби піч не плювалася сажею, він тільки відмахнувся. Тож після своєї третьої спроби не спалити їжу я просто здалася і їла те, що можна їсти сирим. Пощастило, хоч грядка давала вдосталь овочів.

Дощ закінчився водночас із моєю вечерею, і в умитому лісі почувся жіночий сміх. Стало цікаво, хто ж забрів так далеко в ліс. Чи, може, Вакула повертається не сам?

 І тут дійшло: та він же пішов напевно до табору і розказав, що знайшов їхню втікачку, а тепер веде по мене когось із персоналу. То ось чому його не було цілими днями — шукав, звідки це я втекла. От ідіотка. Сама винна, що повелася на цю дурню з помічницею лісника.