Глава 2

Я розплющила очі: світанковий промінь залоскотав повіки і дмухнув теплом по чолі. Відразу встала з ліжка і взулася. Не було звичної ранкової сонливості — певно тому, що ранкова свіжість проникла в кімнату і вмила мене ще до пробудження. З кухні долинали уривки розмови про погоду, тому я ввічливо постукала перед тим, як у вийти туди. Але коли прочинила двері, побачила тільки захеканого Вакулу, який саме впустив з лунким гуркотом дерев'яну миску. 

— А ти рання пташка, — трохи розгублено мовив. — Я оце щойно з обходу лісу. 

— Здалося, що чула розмову, — підозріло сказала я.

Або в мене почалася паранойя, або цей дід із духами якимись спілкується. Учора я обійшла невеличке подвір’я, зі всіх боків оточене височенною стіною дерев. Крім хатки, дерев’яного “санвузла” і грядки, нічого більш не було. Дивно жити без монотонного міського шуму, але тут натомість цілий пташиний хор не замовкав навіть уночі. 

— Люблю наспівувати собі під ніс. Коли живеш сам, починаєш розмовляти з собою, аби не забути власний голос, — відповів Вакула, — поможи-но мені зі сніданком, Мирославо. Зараз будемо їсти. 

— Круто! Тільки я не дружу з кухнею, нічого? 

— Круто? — Нахмурився Вакула, — ти про що це глаголиш?

— Глаголиш? Це що? — у свою чергу запитала я. 

— Ну себто говориш, — пояснив той, — нам з тобою, передує порозумітися, бачу.

— Правильно глаголите. І можна просто Міра, — усміхнулася я, обережно підходячи до прадавньої печі. З неї вилетів згусток сажі. — Я можу починати роботу вже сьогодні? — запитала, коли нарешті відкашлялася.

Лісник поселив мене у кімнату із мотлохом, сам розмістився в кухні на припічку. А оскільки там не було де ногою ступити, то майже весь день ми прибирали в коморі, що тепер потроху перетворювалася на житлову кімнату. У школі я добре вчилася, але ніякі математичні й логічні розрахунки не допомогли мені зрозуміти, як у такому маленькому приміщенні помістилося стільки непотребу. Деякі речі, здається, лежали тут десятиліттями, якщо не століттями. Полиці вигиналися під вагою баночок із пахучими добре й не дуже настійками, у кутках снопи трав кишіли мишами, а за ніжки того, на чому я спала, були давні книжки, друковані ще дореволюційною абеткою. Вакула ніяково чухав голову, коли я питала призначення чергової знахідки, а при згадці про старезні книжки він зовсім розгубився і зізнався, що вчився тільки один рік, бо потім почалася війна, тому він погано читає і пише. Вирішивши про себе розпитати його якось про минувшину, я продовжила копирсатися в купі мотлоху, дивуючись, як добре він “зберігся”. Виходить, біологічка не брехала — от що значить здоровий спосіб життя і сприятливе середовище. 

Так, заплутавшись у мотках пожовклого від часу лляного полотна, розфасувавши зібрані в клубок кольорові нитки, поскладавши все зілля і порозганявши хатніх павуків, ввечері ми визнали, що більш-менш впоралися з прибиранням. В нагороду за роботу Вакула зварив смачнючу грибну юшку з сушених опеньків, які я вже було хотіла викинути вдень. Небом пливли пухнасті літні хмаринки, але старигань повів по-собачому носом і провістив:

— Завтра буде дощ. Тобі треба теплі одяг і взуття. Я поїду в село і куплю тільки калоші, та ще брезент, щоби люди не питали зайвого. А ти вже з брезенту і з отих мотків тканини собі якусь одежину зробиш.

Я ще раз подумки подякувала йому, що не розпитує, чому ховаюся в лісі. Напевно людина, яка пережила війну і події після неї, розуміє, що іноді краще залишати запитання без відповідей. 

Наступного ранку, коли я прокинулася, по даху тарабанили краплі дощу, а Вакули вже не було. Посмакувавши ягодами, залишеними на столі, сіла на порозі і якийсь час втикала на білок, що не боялися і просто в мене над головою стрибали по даху в пошуках чогось їстівного. Дивовижно, як у такій глушині опинилася така охайна хатина, хай і збудована, певно, ще до війни. Стіни побілені, подвір’я прибране, навіть старезний туалет і літній душ за хатою мали більш-менш пристойний вигляд. Плюс десять балів поваги до стариганя.

Спало на думку детальніше переглянути ті запилюжені книжки в моїй новій кімнаті. Більшість із них були повістями письменників ХІХ століття, а ще якісь фольклорні розвідки і важка велика Біблія церковнослов’янською мовою. Я відклала вбік книжку зі знайомим ім’ям. В дев’ятому чи десятому класі ми проходили “Кайдашеву сім’ю” Івана Нечуя-Левицького, і на тлі традиційної бентеги і нещасливої долі українського народу цей твір видавався досить веселим. Але вже з перших сторінок стало зрозуміло, що це не художній твір, а наукове дослідження картини світу слов’ян часів язичництва під назвою “Світогляд украінского народа: ескіз украінскоі міфолоґіі”. Я вже хотіла пошукати чогось цікавішого, але увагу привернули примітки на полях, написані невмілою рукою. Зрозумівши, що це писав сам Вакула, я вчиталася в нерозбірливі каракулі з купою м’яких і твердих знаків, понатиканих де треба і де не треба. Вони були зроблені там, де подавався опис язичницьких богів і всякої нечисті на кшталт домовика і русалок. Наприклад, біля слів про лісовика писало: “має тільки ліве вухо, треба носити з собою шматину, щоб дати йому висякатися, бо в нього часто нежить”. Перечитавши ще кілька таких приміток, до мене дійшло, що Вакула дописував і власні повір’я, передані йому ще в дитинстві. 

Я так зачиталася несподіваною знахідкою, що не помітила, як повернувся Вакула, і аж підскочила, коли він мене покликав. Перекинула на себе стос книжок, підняла стовп пилюки і вибігла до порога, де стояв старий із цілим оберемком цупкої тканини темно-зеленого кольору, і в його темних очах блукала посмішка.