Глава 1

Отже, я вирішила померти. Якщо в такому стані взагалі можна приймати рішення. Але повертатися точно не збиралася. Все тіло били дрижаки, а ноги не слухалися і спотикалися об кожен корінець. Дерева розрослися так густо, що тут панували сутінки, хоч, здавалося, минуло лише кілька годин, відколи я на світанку потрапила у ліс. Ступні боліли від незвички бігати на такі великі відстані, а ліва кросівка вже просила їсти відірваною підошвою. Легені горіли вогнем, а в горло наче піску насипали, та я намагалася йти в найтемніші зарослі, остерігаючись натрапити на якесь шосе. Щойно сповільнювала крок, десяток комарів впивався у шкіру навіть крізь одяг — здавалося, вони хмарою летять за мною і тільки чекають нагоди поживитися кров’ю. Згодом у роті з’явився кислий присмак голоду, довелося жувати листя, щоб обдурити шлунок. 

Десь попереду почувся шум і я сполошилася, чи, бува, не вийшла до дороги, але просвітку між дерев не було і скоро виявилося, що це річкова вода била по камінню і пінистим потоком текла кудись ліворуч. Мене охопило сум’яття: хороший це знак, чи ні? З одного боку, я нарешті втамую спрагу, а з іншого, постала проблема, куди йти далі? Якщо йтиму за течією або проти, точно вийду до людей, а якщо перебреду, то буду мокра до колін і швидко замерзну в нічному лісі. “Ти ж хотіла померти” — нагадала я собі. Дивна штука, наша свідомість. Навіть коли ти прагнеш смерті, інстинкти не дозволяють її наблизити. Ще один укол підсвідомості відчула, коли набрала в долоні воду і піднесла до губ. “Ця вода брудна, отруїтися нею — раз плюнути”. Я проігнорувала думку і напилася вдосталь, навіть занурила голову й руки в цілющу прохолоду. Вода спрацювала як паливо для мозку і світ почіткішав. Куди далі йти? Навіть якщо перейду річку, рано чи пізно ліс таки закінчиться і мене знайдуть. Про це думати не хотілося. Температура повітря впала, і я щільніше закуталася в тоненьку кофточку, але продовжувати подорож не хотілося. Після паніки прийшла зневіра, сонливість і жахлива втома, вечірня прохолода тільки підштовхувала не рухатися, щоб зберегти тепло. “Може, я більше не прокинуся” — прошепотів голос у голові чи то з надією, чи то з тугою.

Вчені довели, що здоровий сон — це сон без сновидінь. А оскільки мій стан здоровим не назвеш, то і снилося мені безліч усілякої психоделіки. Поруч сміялися дівчата, тоді прибрів якийсь волоцюга чи що. Виглядало на те, що вони сперечаються і показують на мене, та я не розібрала жодного слова, хоч як чіплялася за знайомі звуки. А тимчасом наді мною нависли темні обличчя двох братів: “Я ще не мав рудої” — задоволено сміявся один з них. Усе накрив туман і сон змінився. Кучерявий дідок із пухнастим хвостом і смарагдами замість очей тримав пишно оздоблене дзеркало, але замість відображення у ньому чергувалися світлі і білі плями. Раптом я зрозуміла, що це не дзеркало, а вода відблискує — тіло занурювалося в паруючий казан і шкіра жадібно вбирала все тепло. “Напевно, з мене вийде огидний бульйон” — перше, про що я подумала, коли прокинулася. 

Звук річки зник так само, як і небо. У скронях пульсували відголоски сну. Очі звикали до темряви і виловлювали поодинокі побутові предмети: маленький табурет, мітла, ткацький станок, за ними стіни не було видно за численними полицями з купою дрібниць.  

Отже мене знайшли. Серце загупало, страх заповнив голову. Кинулася до вікна, але від різкого руху в очах потемніло, і я ледь не вперіщилася об нерівну шибку. Наступної миті двері відчинилися, впустивши тьмяний промінчик світла в кімнату. На порозі стояв у бурому кожусі невисокий чоловік років за п’ятдесят, але такий зарослий, наче вважав бритву недосяжним благом цивілізації. В одній руці він тримав горнятко із паруючим напоєм, у другій — мої кросівки. Кудлаті брови на секунду піднялися.

— Я… я вирішила подихати свіжим повітрям. Тут душно, — проказала скоромовкою — чудова імпровізація, просто клас. 

— А я саме приніс тобі взувачку, лівий трохи підлатав, до речі. У них зручніше дихати лісовим повітрям, — доброзичливо мовив незнайомець. 

Тепер я почувалася не тільки наляканою, а й дурною. Навіть не помітила, що боса, та й одяг наче чистіший став. Бородань перетнув кімнату і поставив горня на столик біля лежака, де я щойно спала, а кросівки опустив на дощану підлогу. Темрява марніла, і сіра кімната набула більш-менш чітких обрисів. Це було навіть не житлове приміщення, а швидше комора для зберігання мотлоху. За вікном ледь шурхотіло безмежжя дерев під світанковим небом. Я досі в лісі? 

— Ти забрела далеко від дому, — наче прочитавши думки, мовив старий, — можеш іще трохи відпочити, а потім я відведу тебе до найближчого села. 

— Ні-ні, не треба, я сама, — слова вирвалися занадто швидко — той навіть не закінчив слово — і брови господаря знову злетіли вгору, — не завдавайте собі клопоту, можете просто показати напрямок, — якомога доброзичливіше додала я, намагаючись заспокоїти голос і не спалитися остаточно. 

Старий знизав плечима і заходився шукати щось на полицях із начинням. 

— Як зголоднієш, виходь у кухню, там кулеша вже кипить, — по хвилі мовив чоловік і, взявши з відшуканого-таки мішечка жменю борошна, пошкандибав з кімнати.

Дуже повільно я повернулася в ліжко і взяла гаряче горня. Дивним чином цей дідуган заспокоїв нерви, до цього натягнуті, як струни. Повернулася холодна розважливість, яку так довго вбивали мені в голову вихователі в дитбудинку. Треба йти звідси. Але куди? Навіть якщо я відійшла зовсім далеко від санаторію, і мене не знайдуть, за що, як і де я житиму? Документів нема. Грошей нема. І бажання нема. Але і смерть не варіант — тепер це стало само собою зрозуміло. Напій зігрівав руки й наповнював легені таким насиченим і водночас заспокійливим ароматом, що вся та моя життєва драма, кульмінації якої я тепер напевно досягла, здавалася перебільшеним дитячим капризом. Вариво виявилося трав’яним чаєм і, все ще відчуваючи у роті його терпкість, я знову занурилася в сон — цього разу в’язкий і темний, без марень.