Звір у темряві

Орися була впевнена, що все сталося через екзамени. Звичайно, будь-яка дівчина в останньому класі школи винуватить випускні іспити у всіх своїх халепах, справжніх чи вигаданих, але тут зв’язок був прямим та зрозумілим.  Саме через те, що Петру треба було готуватися до іспитів, вона заборонила йому проводжати себе сьогодні додому. Тому півгодини свого звичайного шляху зі школи - через алеї та стару забудову з маленьких, наче іграшкових двоповерхових будівель – вона додала цього разу в самотності. Саме з цього все і почалося.

 Сирена завила, здається, прямо над вухом, і в ту ж мить за стадіоном поруч щось голосно вибухнуло. З дерев навкруги злетіли сполошені птахи. Орися присіла з переляку. Раніше так близько від неї і настільки голосно ніколи не прилітало, тож вона на декілька секунд розгубилася, а серце злякано затріпотіло в грудях. Заозиралася розгублено. Сірі двоповерхові будинки потопали у зелені оточуючих їх садів,  хтось голосно кликав додому дітей, хоча жодної людини вона не бачила, бо була середина робочого дня. Сирена вила, здавалось, все сильніше з кожною секундою.

- Гей, дівчино! Сюди! – гукнув до неї хтось. Вона озирнулась і побачила дорослого чоловіка, що махав їй рукою. Він стояв поруч із розчиненими низькими дверцятами, що, вочевидь, закривали вхід до підвалу під одним із будинків. Орися, не вагаючись, зацокотіла підборами по бетону доріжки та пірнула в гостинно відкриту пащу бомбосховища. Здолавши десяток вищерблених сходинок, вона потрапила до підвалу. Чоловік сковзнув за нею.             

 Тут було трохи вогко та прохолодно, зовсім не так, як нагорі. Складався підвал всього з однієї кімнати, і був, скоріш за все, нещодавно відремонтований саме під сховище, судячи із бутля з водою в кутку та невеликої лавки біля стіни. Лавка блищала свіжою зеленою фарбою в яскравому світлі потужної лампи під стелею.

В кімнаті, крім Орисі та чоловіка, який її сюди покликав, нікого не було.

Вона зітхнула, а потім всілася подалі від входу, намагаючись при цьому притримувати коротку спідницю так, щоб не дуже світити білизною. Їй було ніяково. Все ж таки вона одягалася в школу, де багато дівчат її віку, користуючись першими теплими днями, радо хизувалися довжиною своїх ніг, і ніяк не розраховувала на бомбосховище в компанії старезного (йому було на вигляд не менше сорока років!) чолов’яги, та ще з такою низькою лавкою.   

Чоловік, між тим, наче не звертаючи на неї уваги, дістав телефон і почав дивитися в нього, клацаючи по екрану.

- От зараза, сигналу немає! – сказав він за мить. – А у вас, дівчино, є?

Вона дістала телефон із сумки і зауважила, що сигналу оператора немає, як і значка вай-фаю.

- Схоже, нічого немає. – відповіла вона чоловіку. Той покивав, ковзнув поглядом по її фігурі та ногах, відвів погляд. Орися трохи зашарілася. Їй було незручно і дуже кортіло, щоб хтось ще зайшов у сховище, бажано жінка з дітьми чи пара сусідок-бабусь, але більше ніхто не хотів ховатися від потенційної небезпеки. Вочевидь, багато кого не було вдома серед будня, а ті, хто був, вже звикли і не поспішали в укриття.  

Пройшла пара хвилин. Сирена стихла, але це означало лише, що тривога все ще триває. Чоловік піднявся і мовчки пройшовши до виходу, почав підніматися сходами.

Орисі стало трохи легше, але лише на декілька секунд. Згори почулося рипіння дверей. Вона підхопилася, гадаючи, чи їй не почулося. Чи справді чоловік вирішив зачинити її тут? Нащо? Що відбувається? По сходах задріботіли кроки і чоловік повернувся.

- От нащо ви таке робите, а? – спитав він, перш ніж вона встигла щось сказати. Очі його наче потемніли, погляд бігав туди-сюди по підвалу, майже не затримуючись на ній. Він облизав губи.

 - Що? – запитала Орися, все ще не розуміючи.

- Ну ось це все? Ти ж у школі ще вчишся, чи як? – він підступив до неї на крок, одна рука його погладила іншу, потім ковзнула до поясу.

Рот Орисі наповнився жовчю. Не те, щоб вона ніколи не чула про такі випадки, але те, що це коїлося з нею, прямо зараз, посеред рідного міста та в декількох хвилинах ходьби від домівки, не вкладалось в неї в голові.

- Не треба, - сказала вона тихо, і трохи подалася назад, до стіни.

- Що? Ти думаєш, що я збираюсь щось тобі зробити? Чому? Тому що ти одягнена, як остання шльондра? – запитав чоловік, глядячи крізь неї незряче. Долоня його мацнула власну проміжність, відсахнулася. – Ти думаєш, це взагалі легко? Ти взагалі думаєш про щось?

Орися не розуміла, про що він, що на таке взагалі можна було відповісти, та і думок у неї лишилось в голові небагато – лише «от блін, от же лайно» і інші не дуже приємні розрізнені слова.

Чоловік зробив крок вперед, зупинився. Він наче вагався і сам не розумів, що з ним відбувається. Орися дивилася на нього майже заворожено, бо ця картина – як мисляча людина перетворюється на якусь тварину, яку ведуть лише первісні інстинкти – була для неї як одкровення. Так, вона бачила в очах своїх однолітків-хлопців різне, і не раз напівжартома-напівсерйозно відбивалася від їх занадто сміливих рук на танцях чи вечірках, але жодного разу це не було так… реально. І ніколи ще вона не залишалася сам-на-сам з чоловіком, якому б не довіряла… хай і не завжди виправдано і не завжди щиро.  

Чоловік зробив ще один крок. Тепер їх розділяла лише пара метрів.

- Просто тебе погано виховали. – сказав він, схоже, просто щоб щось сказати. Орисі здалось, що вона майже бачить, як частина його мозку, де містилось все людське, в лихоманці намагається знайти виправдання тому, чого вимагає інша, звірина частина, що наразі викидала йому в кров гормони  кінськими дозами. Слова, що злітали з вуст вкритих тонкою плівкою слини, нічого вже не значили. Просто якийсь фоновий шум. Відлуння працюючого вхолосту мозкового мотору.