Розділ 12

Платформи для глядачів також знаходились високо вгорі, як й майданчики для гравців. Але глядачів майже не було, бо це було лише щось на кшталт тренування. Поки їй шукали форму в роздягальні внизу, Настя раптово винайшла, що хоча цей світ несправжній, та відповідно їжа в ньому також, вона стала трохи товстішою, хоча завжди була сухорлявою з гарними округлостями там де треба.

— Не переживай, це лише набряки, — заспокоїла її Ліора.

Вони були одягнені у цю дивну форму, але вона була гарна та міцна, Настя це мала визнати. Уніформа гравців вся була покрита невеликими металевими скобами, призначення яких дівчина зрозуміла не одразу.

Вони піднялись по довгім сходам нагору, для яких само по собі треба було мати міцне здоров'я, та зупинились біля краю поля. Тут було жахливо, жахливо страшно та високо. Настя дивилась вниз, та їй було погано, вона навіть уявити не могла зараз, щоб стати на ковзани на ці довгі звивисті струни, що покривали величезне поле між трибунами.

— Давай, не гальмуй, — сказала їй Ліора, намагаючись підбадьорити та сіла на край поля, вдягнувши ковзани.

— Жах, жах, жах, — вимовила Настя, та заплющила очі, коли сіла на край поля.

— Ти не впадеш. Бачиш скоби на одязі? Вони разом з огорожею створюють поле, щоб держати тебе на струнах.

Настя відкрила очі, вдихнула, видихнула та стала на струну. Дивно, але щойно вона опинилась біля огорожі, її ніби підхопило якимось полем, та вона не відчувала, що ось-ось впаде та зрозуміла, що навіть може вільно рухатись.

Для проби вона проїхалась по струні, зовсім трошки, на цих дивних ковзанах, які миттєво схопились за неї. Їй здалося, що це не так страшно, як їй здавалось раніше. Ліора кинула їй кийок та м'яч.

— Спробуймо кидати м'яч?

Наступний день почався похапцем. Мелодійний звук розносився галереями, він нагадував звук дзвоничків, але більш проникливий та приємний, зовсім не нав'язливий. Це й була Година Левів, та вони запізнювались. Година, коли Кардіорою летів цей дивний дзвін, у якого ніби й не було джерела.

Настя та Ліора швидко бігли по коридорах Кардіори, тільки розвивалось їх довге волосся, руде та чорне, та летіли шлейфом спідниці.

Настя помітила, що не дивлячись на те, що вона бігла швидко, вона майже не запихалась. Ніби стала сильнішою. Цікаво, подумала вона, коли увійшла в бібліотеку, чи це через те, що цей світ не зовсім справжній, чи через те, що внутрішній дракон її змінив?

Бібліотека була величезна та нагадувала мурашник. Цілковиті галереї з книгами, сплетені у карколомних звивах. Сяяли теплим жовтим сяйвом круглі лампи, забрані у бронзовий метал. Дійсно, щоб тут щось знайти, треба було витратити купу часу.

— Ліоро, а як ми знайдемо Марка? — розгублено спитала Настя.

— За запахом його свідомості, звісно, — здивовано відповіла її подруга. — Ти хіба так не вмієш?

— Ні, але постійно чую про якісь незвичні речі штибу цієї. На що це схоже?

Ліора примружила фіолетові очі, та Настя раптово зрозуміла, що її зіниці не були круглі, вони були кутні, ніби ромби, але трохи округлені, через що дівчина не одразу це помітила.

— Це ніби бачити привидів, коли захочеш цього. Всі живі істоти зі свідомістю, навіть найслабшою, залишають такий слід, який можна відчути.

— Як часопривиди?

— Ні, часопривиди це інше, — серйозно відповіла Ліора, та відкусила від яблука, що витягла з кишені піджака. — Часопривид — це марення самого часу, його туга за істотою, що загинула. Ходім, я швидко знайду Марка.

Але виявилось, що Ліора не могла цього зробити, бо вони пів години ходили без жодної надії знайти його.

— Визнаю, що Марк більш дивний, ніж я думала, — сказала темноволоса дівчина. — Я не можу побачити повний образ, а того, що я бачу недостатньо для успішного пошуку.

— Любі пані, я тут, — почули раптово вони.

Це був Марк.

— Дивні дива, — вимовила Ліора. — Тільки по справжньому небезпечні чаклуни можуть знайти тебе, а ти не можеш знайти їх.

Він був один.

Він обережно потис руки дівчатам, та приязно посміхнувся. Настя здригнулася, бо ця посмішка чомусь нагадала їй Михайла. Та вона не могла згадати, чи бачила такі дивні посмішки у Марка, адже той Марк був змученим та серйозним після своїх очевидно що жахливих пригод, та не мав наснаги посміхатись.

— Ми чекали на вас, трохи в стороні від читальної зали. Ви дуже цікава особистість, Настя, — сказав він, та зазирнув до Насті в очі. Погляд був пронизливим та чомусь моторошним. Дівчина відчула, що не зовсім впевнена, що цей дивний Марк, це та людина, з якою їй хотілося б відправитись до Темного Світу.

Та якщо взяти все, що вона про нього знала, хіба не був Марк сам по собі моторошною особистістю? Практично всі, з ким вона познайомилась після того, що сталося з нею вдома у власній ванній, мали свої моторошні секрети, навіть зараз дівчина розуміла, що насправді не довіряла жодному з них.

— Мені цікаво, що розповів вам про мене ректор, — сміливо спитала Настя. — Невже щось жахливе, чи навіть моторошно? — вона нервово розсміялась.

Ліора дивилась на обох напружено, але мовчала. Настя відчула, що довіри до Марка у неї стало набагато менше. Цілком можливо, вона сумнівалась, чи варто йти в Темний Світ з таким партнером.

— Пані Лютець, ви вже підготували необхідне для подорожі? — спитав Марк, та подивився на неї цим своїм пронизливим, чомусь неприємним, це відчула навіть Настя, поглядом.

— Я... так, звісно, — відповіла вона. — Підемо до інших?

Раптово, по академії почав розноситись дзвін, який залізав у вуха, ніби дзиґа, ніби звук чудернацької пили, від нього було важко відвернутись.
— От тільки не знов, — сердито видихнула Ліора, та розім'яла пальці, які вип'ялись у гострі як леза кігті.
— Що сталось? — здивувалась Настя, та закрила вуха, постукала долонями по нім, бо цей звук дійсно викликав жахливий біль у вухах.
— Пошкодження тканини реальності, — таким голосом, ніби мова йшла про звичайні різдвяні покупки, сказав Марк. — Тут таке буває. Іноді проникають... гості. Але зазвичай з ними швидко все ладнають.
— Як ладнають? — спитала Настя, хоча розуміла, що відповідь їй не сподобається.
Чорні парості нереальності які стирчали де інде, почали темнішати та розповзатись по кутках кімнати. Студенти Кардіори тривожно розмовляли, та почали збиватись у гуртки.
Настя відчула в собі дуже дивне бажання, яке вона не могла ніяк контролювати. Їй захотілося торкнутись чорних паростей. Ліора відвернулася, тому не встигла її зупинити, ніхто не міг цього зробити, радше зайнятий собою. Та Настя підійшла до кутка, та її палець занурився у чорні клубки.
Від відчуття, як її поглинає чорне та пробирається в саме серце захотілося кричати. Темрява поглинула її з головою, скрутилась в самому серці, в самій сутності чорним злим котеням та унесла з собою всі почуття.