Розділ 11

Настя відвернулась. Можливо, вона була не справжнім носієм дракона, бо її присінковий апарат та її сприйняття змусили її думати, що вона побачила очі, жахливі маленькі очі в колбах, що були ще живими.
— Що з тобою? — скоса подивилась на Настю Ліора.
Вони були в великому приміщенні з кам'яними, холодними стінами, на стіні, на кожній з них, були ці кляті, страшні колби з очима, підписані іменами. Насті було погано, та все, що їй хотілося, це втекти звідси та забути, що ця жахлива кімната колись існувала. Тепер вона зрозуміла, що мала на увазі Ліора. Цей світ справді був трохи несправжнім. Бо тільки в несправжньому світі мало б існувати таке жахливе видовище.
— Я тепер розумію, про що ти, — вимовила Настя, закривши рот рукою, щоб стримати нудоту. — Я розумію, що ти казала про те, що цей світ несправжній. Ці перлини мене жахають та викликають відразу. Пішли звідси, будь ласка?
— У мене вони такого відчуття, не викликають, ніби це просто перли, але добре. Ти дивна, Настася, набагато більш дивна, ніж всі, кого я тут зустрічала, та оцей Марк.
Вони вийшли у коридор, та Настя сіла біля стіни та закрила очі руками.
— Тобі дати води? — питала Ліора. — Настася, все добре?
— Я теж хочу покинути цей світ, — вимовила нарешті руда дівчина. — Куди завгодно. Назад в мій світ, до Богдана. В Темний Світ. Мені байдуже, куди.
— Ти б звикла, та теж побачила згодом перли, схоже що в тебе порушене сприйняття магії, що мені не зовсім зрозуміло, адже ти маєш бути такою ж, як всі інші, хто несуть в собі душі драконів, — задумано сказала Лютець. — Але я теж хочу покинути цей світ, я вже казала. Тому я тебе розумію, принаймні в цьому. Стривай, я принесу води, добре?
Ліора побігла кудись в інший коридор, до фонтанчика з питною водою, тільки зацокали її підбори.
Настя обхопила себе руками, намагаючись подолати дрижання, яке її охопило. Але стало трохи краще, бо ці страшні очі, які за якоюсь іронією всім здавались перлинами, лишились за подвійними, вкритими металом дерев'яними дверима.
— Привіт. Що ти тут робиш сама? Щось сталось? — спитав раптом хтось, приємний чоловічий голос, від якого хотілось розтанути. Настя одразу впізнала цей голос, але була занадто млява, щоб зробити бодай щось.
Це був Шахів з парою ковзанів для стрінгу в руках, з руками закритими у гарні білі з чорним довгими розшитими рукавицями, та в спортивній формі в фіолетову та чорну смужку. На його плечах був короткий білий плащ, не довше лопаток.
— У тебе загострена реакція на Лівакор? — спитав він, та сів поряд. Клацнули о камінь ковзани, він поклав їх на підлогу.
— А зовні зараз — Лівакор? — спитала Настя, та подивилась у вікно крізь долоню, бо прямо звідти били сонячні промені, адже хмари розійшлись, давши йому волю.
— Саме так, — відповів Шахів. — Але зараз у нас шикування команд в Залі Битв та Бенькетів. Тобі вже трохи краще? — він торкнувся її щоки рукавицею.
Схоже що всі чоловіки в цьому світі любили напахтитись, але запах був приємним, та ненав'язливим, не такий пудровий, як у ректора. Настя подивилась йому в очі, та вони затягували, ніби вир. Вона згадала Богдана. Відвернулась.
— Все добре, — вона відштовхнула його руки, та підвелася.
Всі жінки та дівчата, як вона тут бачила, носили підбори, трохи довгуваті, а вона любила кросівки, ніколи не вміла ходити на них. Тому вона ледь не впала.
Руки Шахіва були теплі навіть крізь рукавиці, коли він обхопив її струнку талію, щоб не дати їй впасти.
Настя відвела погляд, та похапцем стала на ноги, відсторонившись. Серце чогось стукало в грудях швидше, ніж зазвичай.
— Я тебе тут раніше не бачив, — сказав Шахів. — Ти не студентка, так?
— Я... — почала було Настя, навіть не впевнена в тому, що хотіла сказати.
— Я принесла води! — вигукнула Ліора. — Пане Шахів, ви також тут? Настасі стало погано, я відходила принести їй води!
— Нехай перевірить у лікаря, чи достатньо заліза в її тілі, зазвичай саме цим пояснюється загострена реакція на Лівакор, — сказав Шахів. — Я запізнююсь на шикування. Честь.
Він поспішив геть, та зникнув на іншому кінці коридора.
— Мені так здається, Настася, краще нікому не знати, як ти реагувала на перли, — сказала задумано Ліора. — Кажи, що тобі погано від Лівакору, це досить розповсюджено серед новачків.
— Цей світ несправжній, — вимовила Настя задумано. Їй муляла якась ідея. — А чи справжній Темний Світ?
— Набагато більш справжній, ніж цей, — впевнено вимовила Ліора. — Можеш не сумніватись. Настасю, вибач, що не питала раніше... але звідки в тебе ці свіжі шрами на тілі?
Дівчина торкнулась шрамів, що помітними смужками покривали її шкіру. Єдине, що тепер нагадувало про Богдана, про ті спірні, незрозумілі почуття, що вона до нього відчувала.
— Це... це не важливо, — ніяково вимовила вона.
— Мені здається, їх треба чимось обробити, деякі з них досі не загоїлись. У тебе таке повільне відновлення порівняно з іншими! Я відчуваю твого дракона, але він... дуже дивний. Холодний. Та злий. Ніби він тебе не любить, тому й не береже.
— Ти так думаєш? — спалахнула стривоженим поглядом світлих очей Настя. — Можливо, так воно і є, як ти кажеш... Але це не він. Це вона.
— Таке буває, жінки дракони вони більш холодні та злі за чоловіків, — сказала Ліора, та відвела погляд, подивилась у вікно. — Оце ми заговорились, я все ще тримаю твою воду. На, Настася, випий. Тобі треба кристал Лльо.
— Що таке цей кристал Лльо? — здивувалась Настя. Вона взяла воду та випила декілька ковтків.
— Він посилює зв'язок дракона та його власника, у таких випадках, як твій. Його робить чаклунка, що живе біля лісу, це найближче, де можна його взяти.
— У пана Шахіва... незвичні очі, — вимовила Настя. — Схожі на твої.
— У нього в кровній лінії є справжній дракон, — сказала Ліора. — Очі — це найперша ознака. Ходім спробуєш пограти в стрінг?