Розділ 9

— От знаєш, Настася, ті чоловіки про яких ти розповідаєш так нагадують мені тих, що я тут бачила! Коли бачать гарну дівчину завжди обіцяють більше, ніж можуть дати, та поводяться як бовдури, — Ліора відкинулась на округлій софі, зробленій з дерева, але на диво зручній через м'які кольорові пухівки, та позіхнула. — Тобі пощастило, що ти потрапила сюди у вихідний день, зазвичай у нас дуже напружені тренування, бо життя цього світу це не цукор, та ми маємо бути до нього готові.

— Я боялась, що тобі моя розповідь не сподобається, Ліора, — видихнула Настя з полегшенням. — Але мені дійсно потрібна твоя допомога в тому, щоб не тільки дістатись Темного Світу, але й розібратись в цьому, яким є життя в цьому вимірі, щоб я знала, чого очікувати від нього. Хто такі дріни?

— Ой, Настася, дріни це страшна річ, вони виглядають як округлі рани на тілі, що можуть розкритись через певні види плісняви. А щодо того, чи сподобалась мені твоя розповідь... це дуже цікаво. Але також дуже сумно. Мені дуже жаль твою матір, справді жаль, я бачу, що ти її дуже любила. Моя власна матір покинула мене, коли я була ще дитиною. Я її майже не пам'ятаю.

Настя округлила очі, та з жахом роздивилась навкруги. Тобто, плісняви?! Ліора помітила це, та розсміялась:

— Не переживай, в їжу додають антидот від дрін, тільки їж з нами, тоді ти їх не підхопиш.

— Тобто, дріна — це хвороба? — спитала Настя.

— Ні, — відповіла дівчина. — Це пліснява.

В її очах було щось таке, що, як Настя зрозуміла, не допоможе їй прояснити це питання, бо для пані Лютець що таке дріни було абсолютно очевидно. Дріни — це пліснява. Та й по всьому.

Раптово, Настя зрозуміла, що жахливо зголодніла. Її живіт забурчав.

Лютець посміхнулась, та запропонувала показати столові Кардіори. Руда дівчина з полегшенням погодилась.

Кардіора була щемко гарна. Тут було багато повітряних переходів з галерей з тонкими колонами, що були схожі на мереживо, що застигло високо в повітрі, Настя в житті не була так високо. Це при тому, що столові знаходились на середньому поверсі. Кардіора чомусь нагадала Насті те, як вона колись уявляла Мінас Тіріт, вона по суті була цілим замковим містом, збудованим в одне, з високими тонкими шпилями.

Рожеві та сині хмари гнав вітер, на місто-замок опускався туман, мерехтів напівмісяць озер, які Настя одразу не помітила. Столова радше нагадувала відкриту галерею, в якій були водні басейни, викладені рожевим кварцом, через що вона була більш схожа на вишукану кав'ярню. Все це виглядало як казка, в якій хотілося лишитись. Тут майже не було нікого, тому ті промені сонця, що пробивались крізь хмари, робили це фантастичне, в усіх сенсах, місце казковим.

— Казково гарно, — видихнула Настя захоплено.

— Я знала, що тобі сподобається, — задоволено вимовила пані Лютець. — Будеш шнапс? У мене є токен викладача. Алкоголь можна тільки викладачам, але мені пан Звірін дає свій, бо живі дракони мають пити алкоголь, ми без нього не можемо. Правда, ми й сп'яніти від нього не можемо.

— А хто цей пан Звірін? — спитала Настя. — Та де взяти ці самі токени?

— Пан ректор дав мені для тебе тимчасовий токен, який дають першокурсникам та батькам студентів, не переживай. Я не дуже знайома з твоїми смаками, що ти полюбляєш? Їсиш сир, печінку? Пан Звірін, це викладач Зілль та чаклунства.

— Я... давай поки що щось овочеве, добре? — вимовила Настя. Поруч пройшли дві дівчини. Подивились на них, та почали про щось презирливо перешіптуватись. Схоже що Ліору Лютець тут справді не дуже-то й любили. Та Настя не могла зрозуміти, чому, адже вона виявилась непоганою молодою жінкою, хоча й трохи дивною.

— Ліоро, перш ніж ти не пішла... а чого ви тут живете? Всі?

— А ти ще не зрозуміла? — спитала та з сумом. — Ніц не зрозуміла?

— Я... — Настя стурбовано ковтнула слину, бо боялась, що образила свою нову подругу. — Вибач, але ні.

— Ми всі сироти, Настася. З різних причин. Та потрапили в Кардіору з молодого віку.

Раптово, очі Насті вихопили з небагатьох відвідувачів столових одне лице. Лице, що змусило серце затріпотіти з гнівом та бажанням помсти, страшним та кривавим. Дівчина стисла пальці, але попри очікування вони не вип'ялись в кігті. Піднявся вітер, що змусив волосся Ліори спалахнути швидким рухом. Та подивилась, куди дивилась Настя.

— Ти його знаєш? — спитала вона з подивом.

Настя, не кажучи не слова, піднялась зі стола, та пішла до чоловіка в білій сорочці та шкіряній куртці, через плече в нього була сумка з якимось чудернацьким приладом зі скляною колбою, в якому був якийсь сірий порошок. Чоловік був в компанії якогось високого рудого іншого чоловіка, та дівчини-підлітка з ніби вицвілим рудим волоссям.

Настя грубо схопила чоловіка за плече.

Але це був не Марк. Принаймні, не той Марк, зрозуміла раптово дівчина, бо він був молодший, десь її віку, та деяких шрамів на його лиці не було. Ще не було, зрозуміла вона, хоча розуміла, що могла помилятись.

— Марк, — видихнула вона.

— Пані, ми знайомі? — спитав він з подивом.

— Мене звати Настя, — грубо вимовила вона. Сам Марк, можливо, не був тим втіленням зла, як про нього завжди казали, але він міг привести її до Михайла.

— Дуже приємно, — вимовив спантеличено цей ще молодик, та обережно потис їй руку. — Ви щось хотіли? Можливо ви чули про мою експедицію та хочете доєднатись?

Настя озирнулась навкруги, ніби щойно прокинулась. Бажання помсти змусило її ніби сп'яніти, та раптово вона прокинулась, бо цей Марк не був тим Марком, який міг бути ключем до пошуку її матері та помсти.

Оскільки Марк тоді був добрим до неї, Настя раптово згадала Богдана. Чи любила вона його? Помста була ніби гаряча ріка. Що уносить далеко, так далеко від того, що ти любиш. А вона його любила. Любила ж, так?

— А куди ви прямуєте? — спитала вона язиком, що заплітався.

Ліора стурбовано підійшла до них.

— Ми прямуємо до Темного Світу, — похмуро та рішуче промовив молодик.