Розділ 8

Пані Лютець виявилася пишною дівчиною десь її віку, з чорним волоссям та очами кольору фіалки, що відкривало питання, чи була вона взагалі людиною. Вона була одягнена в стриманий костюм з спідницею нижче коліна, та чорні туфлі. Від неї пахтіло дуже... темним, насиченим парфумом, що Настя аж чхнула, таких ароматів у своєму світі вона ніколи не відчувала.
— Пані Лютець вам все покаже, їй як раз треба сусідка в спільну кімнату, якщо звісно, ви не проти її невеликого захоплення.
— Пане ректоре, ви знайшли мені сусідку! — зраділа дівчина. Вона розвернулась до Насті та склала її в обійми. Дуже міцні, як для дівчини. — Мене звуть Ліора, сподіваюсь тобі сподобається моє хобі, та ти навіть доєднаєшся до нього! Зі мною через це ніхто не хоче жити!
— Яке хобі? — обережно уточнила Настя.
— Пане ректоре! — сердито почала Ліора. — Чому ви дали мені хибну надію? Вона навіть не знає про моє садівництво!
— Я добре ставлюсь до рослин, — вимовила з полегшенням Настя. Всього-навсього рослини!
— Так, — натужно посміхнувся ректор. — Просто рослинництво. Ви щось хотіли, пані Лютець?
— Я хочу, ні, вимагаю у вас дозвіл піти до порогів Темного Світу!

— Розумієш, Настася, — казала Ліора дівчині, поки вони йшли коридорами. — Моя матір колись прийшла з Темного Світу. Так. Вона не людина... та через це у мене немає ні сусідки, ні друзів. Ще... мої рослини. Ти побачиш... Я дуже хочу потрапити в Темний Світ.
— Я теж! — з полегшенням вимовила Настя. — А хто ти, Звір? — тут вона згадала, що ніхто тут навіть не знав, хто такі Звірі. — Вибач, не зважай... то хто ти?
— Так чудово! Мені вперше зустрічається хтось, хто хоче також туди потрапити! Я... в мене немає духу Дракона, — вимовила Лютець. — Я сама наполовину дракон. Це величезна рідкість, та у живих драконів, на жаль, погана репутація. Ректор сказав тебе навчити, тож... розумієш, ти, та такі як ректор, ви носите в собі душі померлих драконів, бо дракони такі могутні створіння, що їх душі мають величезну силу. Але... є різні дракони, різні по силі. Дуже різні. Моя мати була Залізним Драконом. Вони не володіють магією, тому я навчаюсь на елітного охоронця, на факультеті кольчужників. Це факультет Несплячих, — швидко додала вона. — Кольчужники це розмовна назва, Несплячі — офіційна.
Замовчало ехо від їхніх кроків. Вони зупинились в коридорі з купою дверей, але там нікого не було.
— Всі зараз грають в стрінг, — сказала Ліора вибачаючись. — Тому тут нікого немає. Ось моя кімната, треті двері від статуї перевертня.
— Ох... так ти казала про ці рослини, — вимовила Настя у розпачі.
Вся кімната була заставлена горщиками з... рослинами. Вони виглядали скоріше як монстри в горщиках, клацали гострими іклами, та саме ними скоріш за все й були. Майже всі були забарвлені в темно-синій колір. Подекуди були білі. Мабуть, альбіноси, з переляком подумала Настя.
— Дуже милі, — вимовила дівчина, та з переляком ковтнула слину. — А ти можеш прибрати їх на свою сторону?
— Нема питань, я так рада, що в мене є сусідка! Хочеш побачити наших гравців в стрінг? Ходім!
Двоє молодих жінок вийшли на балкон.
Високо вгорі, трохи трохи далі, були розтягнуті каркаси тонких струн, ввиті та вигнуті, по якім на спеціальних ковзанах їздили гравці.
— Це виглядає дуже небезпечно, — вимовила Настя, яка взагалі не змогла зрозуміти, як гравці там тримались. — А які правила?
— А ти що, не знаєш? Гравці використовують спеціальні магнітні бити-гачки, якими зручно нести з собою шкіряний м'яч з металевими клемами. Є три м'ячі та три кошики з кожного боку, виграє команда, яка закине більшість м'ячів в кошики
— Я... приїхала здалеку. Та й воно не виглядає зручно! — вигукнула Настя. — А якщо хтось впаде?
— Вчителі використовують магію, щоб ніхто не скалічився, не переживай, — розсміялася Лютець. — Хотіла б спробувати? Це не так страшно, як здається!
— Вибач, мені не дуже хочеться це робити, ніколи не любила екстримальний спорт. А хто це? Отой гравець?
— А що таке екстрима... хоча, добре. О-о-о... Він тобі теж подобається? — спитала Ліора, та схвильовано торкнулась почервонілих щок. — Це викладач історії, він викладає історію Південних Земель, та Світову Історію. Має гарний вигляд, але на жаль характер дуже кепський. Його звуть Захар Шахів.
— Та ні, він просто щойно впав. У мене не настільки хороший зір, щоб бачити, наскільки він гарний. Але я рада, що тут є красунчики, хоча викладачами ніколи серйозно не цікавилась, ніби ж це заборонено...
— Ти нудна, — окинула зверхнім поглядом Настю Ліора. — Настася, скажи тільки чесно, звідки ти? Ректор мені не казав багато, тоді, коли ми залишились вдвох в кабінеті, та ти... дивно пахнеш. Не можу пояснити. Мене зрозумів би тут тільки інший напівдракон.
— Я...
Раптово, дихнуло вітром. Дуже дивним вітром, від якого захотілося спати, та раптово у повітрі з'явились сотні червоних пелюстків...
— Скоро Лівакор, — зітхнула Ліора.
— А що це таке? — спитала Настя, та спіймала пелюстку, яка раптово розсипалась в її руках попелом.
— Ти побачиш. Він насправді з іншого світу, що граничить з цим, спільного у нас тільки стрінг, та пелюстки Лівакору. Кажуть, о-о-н та пустеля в тому світі це зачароване поле маків, звідки й летять ті пелюстки. Ти звідки, так? Хоча тоді б ти знала про стрінг, — розгубилась пишна дівчина.
— Я теж з іншого світу, — наважилась Настя. — Але іншого.
— Ти мене не здивувала, — зітхнула Ліора. — Досить легко вивалитись у світ-пограниччя, як наш. Легше, ніж здається. Але не всім щастить, як тобі. Деякі потрапляють в простір між світами. Де немає взагалі нічого... Та звідки неможливо вибратись... — погрозливо вимовила дівчина, та таємниче замовчала.
— А, я там була! — зраділа Настя, бо врешті-решт почула хоча б щось знайоме.
— Правда? — ледве не впала з балкона Ліора. — Розкажеш?
— Звісно!