Розділ 7

Настя особливо не страждала на бажання зустріти таких самих істот, як вона сама, бо коли виявилось, що вона — Звір, інші Звірі їй взагалі не сподобались, та, якщо бути зовсім чесною, без них та їх інтриг її життя було б набагато краще. Та й взагалі б, воно так трагічно не перервалось, якби не вони.
Але дещо в кабінеті муляло її увагу. Вона також бачила ці... речі?... поки йшла переходами замка, що болісно нагадали їй фільми про Гарі Поттера. Болісно, бо краще б вона тієї реальної магії та пустобрехів, що нею володіли, ніколи не знала.
В кутку кабінету цвіло щось на кшталт чорного плюща, якщо можна було так сказати, звісно, бо на рослину воно схоже не було. Плісняву теж не нагадувало, а от оце магічне невідомо що, від чого присінковий апарат втрачав глузд, ще і як.
— А. Круто. Скажіть, будь ласка, а що... он оте? — вона сором'язливо ткнула пальчиком в куток.
— Ви про що? — спитав чоловік, та стряхнув волоссям. Цей набридливий парфумний запах дратівливо полоскотав ніздрі дівчини.
— Про ту чорну штуку.
— А-а! — зрадів чоловік. — Хоча б в чомусь ми порозумілись. Це — парості Одвічної Темряви. Розумієте, це місце, цей вимір, не зовсім... стабільний. Він знаходиться між світом, людей та першими порогами Темного Світу, звідки колись прийшли темні жителі магічних світів. Можливо, й ваші Звірі.
Настя відчула, як її серце забилося з надією. Тобто, оцей Темний Світ їй і потрібен!
— А як туди потрапити? — наївно спитала вона.
Чоловік, здається, впустив щелепу. Мабуть, не очікував, що хтось захоче, хто завгодно, туди потрапити.
— А що вам там знадобилось? — спитав він, та стурбовано почав перекладати невеликі книги з місця на місце. — Вперше чую, щоб хтось туди хотів, та ще й добровільно. Ви точно впевнені, що розумієте, що це за місце?
— Насправді, не дуже, але мені ну дуже туди треба, — вперто сказала Настя. Але коли дивилась на налякане лице чоловіка, починала думати, що можливо я не дуже треба? — Розумієте... це дуже довга історія. Але у вас є час?
— Історії?! — вигукнув з несподіваною завзятістю чоловік. — Це просто чудово, бо я маю скромне хобі, я письменник, та завжди радий вислухати якусь цікавинку.

Чоловік виглядав набагато менш завзятим, ніж на початку історії, коли Настя завершила оповідання.
— Михайло Розумовський... Знаєте, мені він невідомий, але схожий за описом на одну відому особу, цілком можливо, що це також він, але під іншим псевдонімом. Обличчя розумника, кажете? Зелені очі? Дуже жаль, звісно, що ви стикнулись з таким кепським чаклуном. Всі чаклуни, яких я знаю, просто жахливі інтригани, але це зовсім сумний випадок.
— Тепер ви знаєте все... — сумно вимовила Настя, та витерла сльози, бо спокійно розповідати про те, що її життя не тільки зламало, але й завершило, було б дуже важко. — Так ви мені допоможете?
— Рідні душі... Душа матері, — вимовив розчулено чоловік, та передав їй хустку в клітинку. — А ви пробували звертатись до... структур, що контролюють чаклунів? Це було б найпростіше. Але якщо їх знати, вони душу вашої матері не повернуть, та не звільнять. Вона стане їхнім свого роду експонатом, буде пилитись на полиці в якомусь чудернацькому сосуді як речовий доказ злочинів Розумовського. Тому ваші мотиви та завзятість цілком зрозумілі, принаймні мені, оскільки я теж був прив'язаний, та дуже, до своєї матері. Можливо інші були б не так захоплені вашими мотивами.
— То ви мені допоможете, пане? — з надією спитала Настя. Вона помітила, що не дивлячись на видиму щирість, чоловік уникав прямої відповіді.
— Розумієте, у мене багато роботи, — сказав він. — Та на жаль я не можу вам дозволити вільно вештатись Кардіорою та нашим виміром, бо тут забагато небезпек, які ви у Світі Людей навіть уявити й не можете.
— Як в Полуденному Місті? — спитала Настя з надією...
...та з сумом побачила, що не бачить ніякого впізнання в очах рудого чоловіка. З тим же успіхом могла просто сказати якусь абракадабру.
— Цілком можливо, — протягнув він.
— То я — ваша бранка? — гнівно спитала Настя. — Ви хочете закрити мене, та не випускати, як в тій башті?
Чоловік розгубився від такого натиску.
— Ви мене дійсно дивуєте, — вимовив він. — Я хотів сказати, що я хочу дати вам шанс адаптуватись до цього світу, перш ніж ви рушите до порогів Темного Світу, бо те, що чекає на вас там набагато страшніше, ніж те, що чекає за стінами Кардіори. Моє серце навряд чи витримає, якщо така гарна та молода дівчина як ви помре від першої ліпшої дріни.
Навіть слово здалось жахливим. Він точно сказав про щось огидне та страшне, вирішила дівчина.
— А що таке ці дріни? — підозріло спитала вона.
— От бачите! — вигукнув чоловік. — Ви навіть такого не знаєте. Ви у віці наших студенток магістерського відділення, тому я цілком можу дати вам можливість пожити серед них. От вони вам й розкажуть, хто такі дріни.
— А якщо я з ними не подружусь, — засперечалась Настя. — Може я їм не сподобаюсь, та вони не захочуть розповідати про цих загадкових та страшних істот.
— Це не зовсім істоти, — зітхнув чоловік. — До речі, я вам забув зарекомендувати себе, оскільки ви почали наше знайомство з неймовірної по натиску словесної атаки. Я ректор Академії Кардіора, та моє ім'я Марек Ровенхар.
У двері тихенько постукали. Почувся дівочий голос. Чоловік помрачнішав, ніби не дуже й то волів бачити особу, що знаходилась за дверми, голос її був тихий та делікатний. Але коли він подивився на Настю, в його очах промайнуло захоплення якоюсь ідеєю.
— Увійдіть, пані Лютець, — сказав він.