Розділ 6

Раптово, почувся свист. Голосна лайка російською. Настя більше не мала такого гострого нічного бачення, але вона побачила в перлинній кримській темряві блиск мачете. Її тіло охопила адреналінова гарячка, кров закипіла, але що вона могла зараз? Дівчина підскочила, та стиснула кулаки. Але Богдан закрив її собою.
— Мисливці, — він зневажливо цокнув, та його шкіра почала чорніти. — Зараз буде багато крові. Не дивись. Чекай мене тут, я швидко.
Він скинув кросівки. Його ноги що вип'ялись у звірячі лапи голосно гупали по піску, коли він кинувся на хлопчаків, пішов голіруч проти їх зброї. Настя дивилась, як вони б'ються, закрила лице руками, лише побачила, як бризнула кров на пісок, вона не зрозуміла чия, Богдана, чи мисливців, та не витримала, почала відходити назад.
Раптово, вона почула цей звук. Звук зблизька нагадував пісню, що чує дитина від матері. Настя застигла, та поволі повернулась назад, до м'якого світла, яке раптово спалахнуло за спиною. Закричала, бо її щось схопило. Та потягнуло туди, у світло та звук.

Сонячне світло ніжно полоскотало щоки Насті, вона замружено потягнулась, та підвелася з гори простирадл, що заміняли ліжко. Було досить прохолодно, не дивлячись на сонце. Дівчина не зрозуміла, де вона.

Схоже що це була кімната. Кімната чогось, схожого на башту, бо коли підійшла до вікон з металевими рамами та товстим склом, стало кепсько, це було неймовірно, неймовірно високо! Можна сказати, що внизу був ліс, але якийсь не такий, щось було не те з на перший погляд звичною картинкою, а що саме, зрозуміти було важко.
На стіні було щось, закрите великою довгою тканиною з кистями. Тканина була на вигляд розкішна та дорога, Настя таких в житті не бачила, та дуже дивна на доторк, з багатими візерунками з листя та квітів, сценами полювання та розваг середньовічних молодиків та молодиць. Оскільки відкрити люк, що вів вниз, було неможливо, він не піддавався, дівчина відвела краєчок тканини в сторону, та зазирнула туди. Дзеркало? Чи що?
Мабуть, доцільно подивитись, чи все з нею добре. Не з першого разу Настя знайшла кисті, за які можна було потягнути та відкрити це дзеркало.
Спочатку, око не вихопило відмінність дзеркального відображення від реального світу. Але потім... Ніби дивишся вглиб прозорого ставу, та бачиш не тільки своє відображення, але й те що в глибині. Крихітні люди ходили маленькими вуличками, ніби рибки в воді. Міста майоріли вогнями та барвами.
Настя, нажахана, відступила. Її серце тріпотіло в грудях, як було кожного разу, коли вона бачила магію. Але на диво вона не відчула того, що було зазвичай — відчуття, ніби вона дивилась з великою висоти, ніби присінковий апарат втрачав глузд.
Раптово, люк позаду неї почав відкриватись. В ньому показалась білява та бліда дівчина, вдягнена в розкішні та ніжні білі шати, які дивно поєднували в собі сучасне та старовинне. Спідниця була на диво по-сучасному коротка, нижче коліна. На голові був срібний обруч, що, як вирішила по манері дівчини триматись Настя, казало про її високий статус. За нею з'явилась друга, одягнена у все чорне, але з золотим обручем.
— Ваш Дракон не голодний, пані? — спитала дівчина в білому. — А ви, не голодні?
— Я... — Настя прислухалась до себе. Нічого. Ну хіба що руки трохи тремтіли. А як це, дракон голодний? Ще й сказали так, ніби з великої букви. — Та ніби ні.
— Вас чекає запашний чай, пані, — посміхнулась дівчина в чорному.
Настя відчайдушно ніяковіла, адже ці дві дівчини виглядали такими статусними, а поводились з нею, наче й в неї, воскреслої консультантки з одягу, теж був якийсь неймовірний статус.
— А ви... — Настя вимовила це, та подивилась назад на чудесне дзеркало. На мить чомусь здалось, що вона побачила там своє місто. Йти не хотілося. Було моторошно, серце тривожно стукало в грудях, а руки чомусь почали пітніти. — Ви не можете принести сюди?
Дівчата зі сміхом, одночасно, торкнулись руками краю люка, та їх руки пройшли крізь нього. Серце Насті схололо від жаху. Невже вони привиди?
— А як ви його відкрили? — чомусь пошепки спитала вона.
— Просто. Можливо ми й привиди, але ми не будемо ще більше вас лякати, обіцяємо, — сказала дівчина в сріблястому.
— Знаєте, це все просто жахлива помилка, — почала пояснювати Настя, намагаючись не збиватись на кожному слові. — Я не та, за кого ви мене маєте, я — просто Настя, не панна, не королева, та абсолютно точно не принцеса.
Дівчата дивились на неї з осудом та хитали головами.
— Скромність прикрашає, але не варто цим надто захоплюватись, — розсміялась дівчина в білих шатах. — Ви знаєте, де ви?
— Ні, не знаю, та... мені потрібна ваша допомога! Це ж місце, це місце Звірів Обскура?
Дівчата спантеличено дивились одна на одну з пів хвилинки, а потім подивились на Настю.
— А що це таке, “Звірі Обскура”? — здивовано спитала одна. — Ви в Академії Кардіора!
— Академія Кардіора, — тільки й сказала Настя, обхопила голову руками та осіла на підлогу. З очей почали текти злі сльози. Яка в чорта Академія?! Опинилась в якомусь дурному дамському романі, замість того, щоб отримати допомогу!

Настя сиділа в кріслі та розлючено дивилась на чоловіка за столом в просторому старовинному кабінеті, чоловік копирсався у величезних шитих книгах. У нього було вогняне червоне волосся, він був рудий, та як з огидою, яку дівчина тепер відчувала практично до всього тут, помітила, що про це довге волосся він дуже сильно дбав, запах якогось доглядацького засобу відчувався прямо звідси.
Поряд стояв чай, який вона принципово не пила.
— То ви нічого не чули про Звірів Обскура? — ще раз уточнила Настя холодним та злим тоном.
— В книгах немає ніяких схожих записів, — підтвердив він. — Можливо, треба пошукати в бібліотеці? Хочете, я дам розпорядження, щоб вас туди пустили? Але маю попередити, що вона неймовірно велика, пошуки можуть тривати багато часу.
— У вас дуже гарний костюм, — процідила дівчина.
— Правда? Дякую. Ваш костюм... е-е-е... теж дуже вам пасує. Чим би він не був.
Настя у своєму сучасному одязі дійсно виглядала тут, як біла ворона. Чоловік також був вдягнений у чудернацьке поєднання старовинного та сучасного, елегантного та гарного, але гарним воно їй не здалось, не коли хотілось все навкруги знищити від розчарування.
— То давайте до справ? — почала Настя намагаючись приборкати злість. — Як я тут опинилась?
— Дзеркало іноді... знаєте, воно іноді працює ніби перехід. Це неможливо контролювати. Ви, мабуть що були поблизу води, коли це сталось?
— Я шукала Звірів Обскура, — гірко вимовила Настя. — Мені не потрібна ваша вшива Академія.
Чоловік, якому теж почала передаватись її злість, стис свої скроні пальцями, видихнув, та вимовив:
— Давайте тоді думати разом, про що йде мова. Цілком можливо, що проблема саме в термінології.
— Можливо, — погодилась Настя, та стисла краї крісла пальцями. — От хто ви, пане?
— Абсолютно те й саме, що ви, я це прекрасно відчуваю навіть звідси, — процідив чоловік. — Я теж несу в собі Дракона, як й значна частина тих, хто тут знаходиться. Повірте, ви потрапили в дуже правильне місце.