Розділ 5

— Треба для цього їхати назад на материк, — серйозно сказав Богдан. — Назад, в Харків. Але краще на очі Джею та його банді, тобто зграї, не потрапляти, пропоную після цього поїхати в мій будинок на Закарпатті. Він може захотіти повернути тебе, але слідчий сприймає мене краще, ніж Джея, тому він можливо не пробовтається про те, що ти жива. Але я не певен, бо він мені теж не дуже великий друг.

— Я хочу додому, — сказала Настя, та обійняла Богдана, сказала йому це на вухо. Помітила, що у нього було щось на кшталт кистей рисі, тільки з прозорих волосків на їх кінчиках. — Знаєш, Богдане, я не впевнена... але здається, я люблю тебе.

Замість відповіді хлопець занурився в її руде волосся лицем.

— Я на це не заслуговую, бо завинив перед тобою. Твоя загибель — це моя провина. Я не мав вести тебе в Полуденне Місто, тому й ніхто не хотів це робити з тобою, бо під час переходу дуже легко вивалитись в простори, з яких дороги назад немає.

— Треба було мене навчати, — серйозно сказала Настя. — Але знаєш, можливо це справді не найкраща ідея їхати в Харків зараз. Я боюсь, що Джей тебе вб'є. Ці ж шрами від бійок? З іншими Звірами?

— Так, але не тільки, — сказав Богдан, підхопив її, та посадив на диван. — Ми б'ємось дуже часто. Джей більший та сильніший за мене, тому деяка частина шрамів справді від нього, хоча деякі від істот чаклунів та полону у відьом. Давай я краще оброблю твої рани, я казав тобі, що це небезпечно, а ти мені не вірила.

— Я думала, в тебе ж є дівчина, — протягнула Настя, не розкриваючи обіймів. — Якось же ви...

— Це все дуже складно, — коротко сказав хлопець так, що було зрозуміло, що він про це говорити не хоче.

Богдан дуже акуратно та з відчутним досвідом обробив їй рани, частину заклеїв пластирем.

— В тебе тепер дуже дивне тіло, — сказав він. — Фрагменти шкіри ніби не збігаються.

— Ми, мабуть виглядаємо тепер, як ідеальна пара, — гірко вимовила Настя. — Ти дуже гарний. Зараз місячний сказ?

— Так, — сказав Богдан, та пихато надувся. — Тому певний час мені краще не виходити. Після окупації півострова тут побільшало мисливців. Я використовую Інструмент, щоб не бачили наші шрами. Інакше можна привернути небажану увагу.

Раптово, Настя щось відчула. Вона дивилась в очі Богдана, як вони з темно-карих стали зовсім чорні. Ніби вібрація. Вона озирнулась. Вікна трохи дрижали.

— Це землетрус? — ніяково спитала дівчина.

— Ні. Не землетрус. Я очікував цього, бо фаза Луни підхожа. Ти не відчуваєш, не чуєш? Їх голоси.

— Ні, а ти щось чуєш? — спитала вона.

— Так, не можу пояснити.

— А хто це? Чи що це? — вона сіла на диван та стурбовано дивилась у вечірню темряву за вікнами.

— Ти пам'ятаєш, що тобі сказала Анія? Про інших Звірів?

— Так, пам'ятаю. А вони є?

— Так. Існує не тільки Полуденне Місто. Є ще інші простори, рівнями вище та нижче, звідки прийшли колись Звірі. Наприклад, деякі чаклунські істоти, це теж Звірі. Але з інших нижчих рівнів, та нижчого розвитку. На берегах морів та океанів, навіть великих озер, є вихід в інший простір. Одна з назв цього виміру Обскура, але я там ніколи не був. Вони прийшли в цей світ першими колись давно, але потім пішли геть. Коли таке чуєш, не ходи сама на берег.

— Цікаво, а існують русалки? — спитала Настя задумано.

— Так, існують. Є різні, морські, та озерні, річкові.

— Це правда мертві людські дівчата?

— Так, але тільки річкові та озерні, ті, хто ведуть свої лінії крові від чаклунів та відьом. Морські це живі істоти, вони такими народились, але майже не виходять до людей, живуть там, де їх ніхто не дістанеться, вони їх ненавидять за те що вони роблять з природою.

— Я колись мріяла стати русалкою, — Настя відпила ігристого вина, та задумано подивилась на бокал. — А що я таке зараз? Не Звір, же точно? Я б відчула щось, мала б відчути, так, Богдане? Як ти відчув їх.

— Я не відчуваю, що ти Звір, — Богдан провів рукою по своєму неймовірно красивому через місячний сказ волоссю, пропустив його крізь пальці. Він виглядав як зірка кіно, його шкіра ніби сяяла. — Але від цього ти мені подобаєшся не менше.

— Слухай, а обов'язково було мене кусати? — спитала Настя, та торкнулась закритої великим пластирем рани. — Боляче.

— Ти тепер моя пара, — серйозно відповів Богдан. — Всі мають про це знати, хто здатен бачити крізь Інструмент.

— Тепер ще більше шрамів, — сумно вимовила Настя, та поклала підборіддя собі на коліна. — Хочу морозива. В тебе є?

— Звісно, зараз принесу, — кивнув Богдан, та пішов на кухню.

Вібрація посилювалась. Настя поклала пальці на журнальний столик, намагаючись відчути її краще. Їй здалося, що вона теж щось чує. Тобто, оці Звірі. Вони можуть їй допомогти. Але чому Богдан сказав, щоб вона не виходила зовні? Невже вони такі небезпечні? В її думках почав оформлюватись план.

Вони разом готували сніданок, але мовчки, бо обоє були не дуже балакучі після сну. Але раптом Богдан порушив тишу, після того, як невдало підкинув панкейк на сковорідці та наліпив його собі на лоба, після чого з подихом його зняв та швидко вмився. Настя засміялась.

— Ти не хотіла б зробити зі мною “це” в моєму справжньому вигляді? — спитав він. — Мені за це пропонували гроші колись, великі гроші.

— А те що було то, ще типу ні? — Настя так здивувалась, що впустила з рота ягідку лохини, яку сунула до рота поки готувала собі сир з фруктами та ягодами.

— Ні. Я виглядаю набагато цікавіше. Так ти хотіла б? Кожен Звір має унікальний вигляд, а все те що ти бачила, це тільки перша стадія перекидня.

— Тобто я ще якусь страшну хрінь не бачила, — сказала Настя з відвертим жахом.

— Я не хрінь, — образився Богдан. Підійшов до неї та взяв її за підборіддя та сказав, — Хамка. Щоб з цього прекрасного ротика такі слова стосовно мене не зривались. Про Джея таке казати дозволяю, та про Михайла теж скільки завгодно. Ммм, ягідки їсиш... — з цими словами він торкнувся її вуст своїми.