Розділ 3

Настя сердито дивилась на двері дома ворожки, поки Богдан бризкав її якимось спреєм. Це було неприємно, бо вона не дуже любила східні аромати, а пахтіло воно саме так.
— Це обов'язково? — спитала вона в нього та демонстративно закрила рукою ніс. — Смердить.
— А мені навпаки подобається, — повідомив їй Богдан та побризкався сам, ніби сеттинг-спреєм для закріплення макіяжу, чи парфумами, звісно, якщо парфуми треба було б наносити на лице. — Це для очищення від злих сил.
— Богдане, ти сам по собі зла сила, заходь вже, хвате там топтатись! — почули вони з-за дверей колоритною українською з акцентом.
Вони зайшли в будинок. Він не виглядав таким дорогим, як будинок Богдана та був трохи безладним, ніби її власниці було все одно, як виглядає її помешкання. Але тут було дуже затишно, пахтіло травами та пекучими спеціями, та безлад нагадував не щось недбале, а як на отих естетичних картинках на Pinterest.
На них дивилась жінка-киримли, на вигляд не старша за сорок років, дуже жива та маленька, вона тримала в руці невеличкий віничок, який відклала, щойно Богдан та Настя зайшли. Вона подивилась на Настю, та щось пробурмотіла на кримськотатарській, кинувши похмурий погляд на Настю.
— Три в одному? — перепитав її Богдан. — Що це ти маєш на увазі, Анія?
— На всі твої питання отримаєш відповіді, але згодом, — сказала відьма, та сіла на диван, закритий узорчатим простирадлом. — Сідайте пити каву, тільки заварила, — вона показала на сервіз на столі.
Настя сіла, порядно, ніби сором'язлива старшокласниця, роздивляючись навкруги на будинок, та взяла горнятко з кавою. Випила під уважним поглядом відьми. Та пхикнула, ніби очікувала, що щось станеться.
— Не часопривид, не дублікат, та не гомункул, що дуже добре. Пий каву, потім дасиш мені своє горнятко.
Кава була пекуча на смак, ніби з якимись спеціями та травами. Настя не відчула нічого дивного, та просто допила її до кінця під уважним поглядом карих очей відьми.
Богдан закашлявся, та відклав горнятко.
— Поклала те що люблять дракони, — суворо та неголосно сказала відьма. — А Звірі ні.
— Так хто вона? — спитав він.
— Те що сказала. Три в одному., якщо не чотири. Дракон все зліпив в одне. Зараз спить, та хай спить, скільки можливо. Давай горнятко, — звернулась вона до Насті.
Дівчина віддала та обхопила плечі руками.
— Він хоче тебе вбити, — сказала після паузи відьма. — В нього на грудях душа твоєї матері. Хочеш забрати?
Очі Насті заблищали, та вона виглядала трохи божевільною, бо відьма сказала те, чого вона бажала найбільше.
— Шукай інших Звірів, але вони радше тебе самі знайдуть, — сказала відьма. — Звірі Полуденного Міста тобі не допоможуть, кишка тонка, — вона пхикнула, та гостро подивилась на Богдана. Той здається звик до того що відьма постійно по ньому проходилась своїм язиком-кинджалом, та навіть оком не кліпнув.
— Плата як завжди, Анія, — сказав він. — Де твоя помічниця?
— Йди на другий поверх, Звір, — сказала жінка. — Вона тебе чекає.
Щойно він піднявся сходами, відьма схопила Настю за руку та швидко сказала:
— Михайло дуже поганий, але коли будеш материну душу визволяти, потрібна не тільки її душа, а і його, щоб це зробити. Запам'ятай це!
— От тут я вас зовсім не розумію. Я його вб'ю, мені його душа не потрібна, — дуже серйозно сказала Настя.

— А чим ти їй платиш? — спитала Настя, коли вони прямували на автівці назад до дому.
— Хочеш поплавати? — замість відповіді запропонував Богдан.
— Я... — надулась було Настя, а потім згадала, що вона, буквально, цілу вічність не плавала. Цілу смерть. — Я залюбки. Але у мене немає купальника.
— Ходім купимо?
Кахлі магазину холодили ноги, бо кросівки Богдана довелось зняти, щоб одягти те що вони планували разом для Насті придбати. Богдан зовні роздягальні нив як дитина, що дівчина порається занадто довго.
Настя дивилась на себе в дзеркало та нічого не розуміла. Її тіло виглядало взагалі не так, як вона пам'ятала. Вона була вищою, та більш не складною, а шкіра була вся в рясних біло-жовтих цятках, ніби в шрамах. Волосся раніше було світло-руде, а стало більш червоне. Очі були зелені, але ніби іншого відтінку, тепер ближче до карого.
— Ну, я не можу сильно на це все жалітись, могло бути гірше, — сказала врешті-решт вона сама собі та одягла білу сорочку, яку планувала поміряти, та короткі джинси. Ще там стояли капці.
— Я тобі ще винен шопінг в Мілані!, — винувато сказав десь зовні Богдан.
Настя тільки скептично фиркнула, бо повів він її не в бутік, виправдовуючись що в цьому містечку їх немає, а у звичайний магазин. Покрутилась перед дзеркалом. Дівчина потерла скроні, бо починався противний головний біль, раніше у неї були мігрені, мабуть, що вони повертались. Ніби ж непоганий одяг, подумала вона, немає на що жалітись.
— Богдане, — звернулась вона до нього несміливо, щойно вийшла з роздягальні. — А хто я тепер? Я ще Звір?
— Я не знаю, — видихнув Богдан. — Ми, мабуть що маємо тобі й телефон купити, так?
— Ти мене забовкуєш від важливих питань, — сердито пробурмотіла Настя. — Але я не проти телефона.
Телефон він їй справді купив.
— А що будемо робити з документами, Богдане? — спитала вона, поки вони їхали крутими кримськими дорогами. — Я ж офіційно мертва.
— Я думаю, що нам доведеться повернутись в Україну. Пам'ятаєш того слідчого? Все можна зробити через нього. Думаю, він згодиться нам допомогти, адже ти йому дуже подобалась, ще тоді. Він може зробити так, ніби випадково поховали когось іншого, а ти була, наприклад, в полоні торгівців людьми.
— А багато Звірів так повертається? Як я? — спитала Настя та розгорнула шоколадку, відкусила шматочок, дивлячись на гори за вікном автівки.
— Це стається дуже рідко, — тихо та чомусь дуже сумно сказав Богдан. — Зазвичай так повертатись можуть чаклуни-часовикі, але не всі, та не завжди. Ти маєш цінити це життя, бо не всім так щастить, уникнути обіймів смерті. Ти дійсно одна на мільйон.
Всю останню дорогу вони мовчали, Настя не хотіла розмовляти, а Богдан з очима чорними, як сама пітьма, думав про щось, що, мабуть його сильно ранило, як здалося дівчині.