Розділ 1

Рибалка вийшов з човна та дивився на неї з явним здивуванням. Він тримав від сонця руку біля лиця. Але коли Настя підійшла до нього, він різко розвернувся та пішов геть, тільки й повторюючи слово “ні”. Чому, Настя зрозуміла дуже швидко, та кинулась за ним.
— Богдане! — кликала вона його.
Богдан, а це був явно він, просто відмахнувся від неї, а потім все ж таки зупинився, але вперто не дивився їй в очі. Зняв з себе сорочку та накинув їй на плечі, так й не сказавши нічого окрім цього дурного “ні”. Принаймні замовчав.
Тим часом Настя озирнулась, та зрозуміла, що навколо — Крим. Якимось чином її перенесло на іншу сторону Керченської Затоки.
— Я... мене, мабуть не було так довго! — сказала вона. — То було дійсно моє тіло! Моє справжнє тіло! Але ж я жива? Скажи мені, Богдане, я жива, чи мені здається, та це посмертне життя?
— Ти жива, це наш звичний світ, — сказав їй Богдан у своїй похмурій та непривітній манері. У нього знов було довге сальне волосся, він, зазвичай блідий, зараз добре засмаг. Скоріш за все він десь тут жив, бо засмага добре прийнялася до його шкіри, він не виглядав, як приїзний.
— А де інші? Де зграя Джея, сам Джей?
— Ти на мене не злишся, — замість відповіді гірко проговорив Богдан. — Зовсім не злишся, а так не має бути, адже я завинив перед тобою понад усе.
— Я... знаєш, Богдане, я можливо й іноді здаюсь дурною, але я дивилась серіали про подорожі в часі. Неможливо уникнути того, що тобі судилося, та що вже трапилось. Якщо це було моє тіло, уникнути цього не можна було.
— Мудрі слова... — промовив Богдан, та закрив лице рукою, відвернувся від неї.
— Що сталося? — стурбовано спитала Настя. — Ого, нічого собі. Ти плачеш!
— Так, плачу, — зло відповів Богдан. — Бо ми тебе поховали, я сам тобі обирав пам'ятник, пройшов вже рік, як ти була мертва, зараз 2023 рік.
— А у вас не сталося чергової пандемії? — занепокоєно спитала Настя.
— Будеш сміятись, але ні, поки що ні. Навіть ковідних обмежень вже майже немає ніяких. Ти голодна? Я хочу тебе пригостити чимось. Тут дуже смачна в'ялена риба, тобі сподобається.
— А як ти тоді вибрався? — спитала в нього Настя, поки вони йшли пляжем. — З того... — вона спробувала згадати назву, згадала, як її вбила та стала дуже сумна. — З нульового рівня. Уяви, я витягла звідти Михайла Розумовського.
— Розумовського?! Того покидька?! — вигукнув Богдан. — Тепер я все розумію. Ні, я потрапив не на нульовий рівень, а до Полуденного Міста. Назад мене не пустило, хоча я хотів повернутись за тобою. Ти не встигла сконцентруватись, тому тебе викинуло в той простір... як ти його назвала? Нульовий рівень? І там був Розумовський? — Богдан напружено про щось думав.
Їх сліди залишались в мокрому піску, яке лизало море. Зелені води Чорного Моря бачили мільйони таких як вони, та споглядало їх поважно та тихо. Нарешті, вони вийшли до невеликого сучасного котеджу на схилі гори, серед скель.
— Я ще винен тобі шопінг в Мілані, — сказав Богдан, відкривши їй двері. — Ти стала вища, помітила? Здається, я розумію, чому. Олену так ніхто й не знайшов. Ти зараз абсолютно її зросту.
— Що сталося? — стурбовано спитала Настя, озираючи будинок. — Як всього цього стосується Олена?
— Я думаю, що дракон забрав її тіло, та дав тобі замість твого, — сказав він.
— А душа куди поділась? — перелякано спитала Настя. — Десь же має бути душа! Я... я до речі згадала... — Настя закрила очі долонями та зарюмсала. Вона згадала, що хотіла врятувати душу її матері з лап чаклуна. А чи вийде це зараз?
Богдан набрав їй з кулера води в стакан та поставив на стіл.
— Не плач, — тихо сказав він. — Бо я не Джей, я не вмію заспокоювати дівчат. Можливо й тому вони від мене всі йдуть.
Настя витерла сльози руками. Ще боліло за матір. Дуже сильно боліло. Навіть смерть цього не змінила.
— А що, ти досі один? — спитала вона, ще рюмсаючи.
— Я намагався повернути свою дівчину, — гірко та зі злістю сказав Богдан. — Я жив з нею деякий час в Турції, намагався заслужити знов її любов. Але я так й не зміг їй пробачити аборт, який вона зробила. Діти Звірів дуже цінні. Звірі не сплять з ким попало, а уважно обирають собі пару, та люблять її, поки сама смерть їх не розлучить. Вона, на жаль, цього не розуміла. Думала, що це просто красиві слова. Ми остаточно розійшлись. Є речі, які Звір пробачити не зможе, нікому. Але на щастя, чи на біду, ми також поліаморні істоти та можемо відпустити тих, кого любимо та знайти кохання, майже як люди.
— Джей шукав мене? — спитала Настя з такою надією в голосі, що Богдан відвернувся на мить, та поки відповідав не дивився їй в очі.
— На жаль, він вже знав, де тебе шукати. Ми тебе поховали. Через зв'язки владнали всі справи з поліцією.
— Ой, а що мені тепер робити? — налякано вимовила Настя, обхопивши долонями лице. — Я ж офіційно мертва. Де жити? А мій рахунок в банку? Мої речі?
— Вони в мене, — сказав з якимось теплом Богдан. — Джей не міг їх бачити, вони нагадували йому про тебе. До речі, я більше не частина його Зграї. Я тепер одинак. Одинокий одинак, — він гірко усміхнувся.
— Ні, ти не одинак, — сказала Настя, подивившись Богдану у вічі. — У тебе тепер є я.
— Але ж я... я винен у твоїй... — розгубився Богдан.
Але Настя поклала палець йому на вуста. А потім поцілувала хлопця.