46

(Ліля)

Дим став густим і швидко заповнював легені. Я кашляла, хапаючись за горло, і намагалася встати, але коліна підгиналися, ніби в ляльки.

Сауна, яка ще хвилину тому, здавалася, обволакувала приємним теплом, тепер перетворилася на пекло. Жар обпікав шкіру, а дим кусав очі так, що сльози текли без зупинки.

— Допоможіть… — прохрипіла я, але голос вийшов зовсім слабким, майже беззвучним.

Я намацала стіну і почала повзти до дверей. Дерево під долонями було гаряче, ніби з костровища. Серце калатало десь у скронях, у вухах шуміло.

Я шукала той клятий дзвоник, про який говорила служниця, але його ніде не було. Тільки гладка дерев’яна стіна і клуби сірого диму.

Двері! Мені потрібні двері!

Я вчепилася в ручку обома руками і смикнула. Раз, другий, третій. Замок не піддавався. Ніби щось заклинило його з того боку. Я била по дереву кулаками, але сили танули з кожним ударом.

Гаряче повітря обпікало легені, кожен вдих ставав коротшим і болючішим.

«Звір… треба викликати звіра…»

Я спробувала щосили. Уявляла, як пантера всередині прокидається, як кігті рвуть шкіру зсередини, як сила наповнює м’язи. Але тіло не слухалося. Воно було важким, ватним, ніби хтось налив у мене розтоплений свинець. Звір мовчав, бо у мене не вистачало сил на виклик.

— Будь ласка… — прошепотіла я, сповзаючи по дверях униз. Коліна вдарилися об підлогу. Дим уже повністю заповнив кімнату, я майже нічого не бачила. Очі пекло, горло стискало судомою.

Свідомість почала ковзати кудись униз, ніби мене тягнули за ноги в темну яму.

Останнє, що я встигла подумати — «не так… я не хочу так…»

А потім — гучний тріск.

Двері кілька разів вдарило чимось важким. Дерево затріщало, і в наступну мить двері вивалилися всередину разом із косяком. Холодніше повітря з передпокою ринуло всередину, але разом із ним увірвався ще густіший дим.

Я відчула, як чиїсь сильні руки обхопили мене — одна під коліна, друга під спину. Тіло відірвалося від підлоги. Хтось притиснув мене до широких, гарячих грудей.

— Зараз, зараз, дівчинко… — голос був низький, хрипкий від диму, але я одразу його впізнала. Амір. — Зараз я тебе витягну звідси. Тримайся.

Я спробувала щось сказати, але вийшов лише слабкий кашель. Голова безсило впала йому на плече. Я відчувала, як він швидко рухається, як його серце б’ється сильно і рівно під моєю щокою. Його ноги ступали впевнено, незважаючи на пожежу.

— Не закривай очі, Лілю. Чуєш мене? Не смій закривати очі.

Холодне нічне повітря вдарило в обличчя, коли ми вискочили назовні. Я вдихнула на повні легені — раз, другий. Кашель знову розірвав груди.

Амір опустився на коліна просто на траву, не відпускаючи мене. Одна його рука все ще тримала мене за талію, друга відкинула мокре від поту волосся з мого обличчя.

— Дихай… повільно. Ось так. Я тут.

Я розплющила очі й побачила його обличчя зовсім близько. Жовті очі блищали від відблисків пожежі, яка вже пожирала сауну за його спиною.

Обличчя було напружене, щелепа стиснута, на щоці — смуга сажі.
Він дивився на мене так, ніби я була єдиною річчю, яка мала значення в цей момент.

А я просто лежала в його руках, без одягу, беззахисна, і не могла навіть знайти в собі сили, щоб відштовхнути його.

У глибині душі, крізь весь цей жах і біль, прослизнула  зрадницька думка:
«Він прийшов. Він витяг мене.»

Амір Караєв тримав мене міцно, і я заплющила очі, важко дихаючи.