42

(Ліля)

Моє серце раз по раз розбивалося на дрібні уламки, коли я згадувала очі батька. Він дивився на мене так, ніби все скінчено, ніби я більше не його маленька бусинка. І це краяло мені серце.

Але, власне, що я могла зробити? Хіба мене хтось питав?

Де в чому Амір прав. Я перевертень, і, оскільки природа подарувала нам магію зв’язку істинної пари, я мушу виходити з того, що маю на даний момент. Я не можу просто взяти і покинути Аміра, наражаючи саму себе на ризик.

Ну, мій тато не дурень, він і сам має це розуміти.

Я приречено повернулася до своєї кімнати й із подивом помітила, що на столику стоїть величезна скляна ваза із букетом темно-червоних оксамитових троянд, від яких йшов тонкий аромат.

Підійшла ближче і торкнулася пелюсток.
Ніхто, крім Аміра Караєва, не міг цього зробити.

Можливо, варто набити його цим букетом… Але ж квіти ні в чому не винні.

Я вдихнула свіжий запах і раптом помітила поруч із вазою конвертик.

Цікавість перемогла гордість, і я його розгорнула.

«Пропоную тобі трохи відволіктися сьогодні ввечері. Якщо ти згодна — одягни зручний костюм або джинси».

Я засміялася.

Мене викрали прямо з вечірки у білій відвертій сукні — які ще джинси? Я навіть цей день ходжу в речах, які мені позичила одна з працівниць Караєва.

Але поки мене ковиряло роздратування, я помітила, що біля ліжка стоять якісь пакети. Трохи пошуршавши ними та розібравши, я зрозуміла, що Амір Караєв удостоїв мене великої честі — отримати в подарунок купу одягу.

Судячи з того, що усі речі ідеально підходили мені за розміром, він купував їх спеціально для мене.

Першою реакцією було гордовито відмовитися від пропозиції розважитися. Але, зрештою, життя не закінчувалося, і сидіти в чотирьох стінах двадцять чотири години на добу я не планувала.

Тому вирішила все ж дізнатися, що задумав Караєв.

Ближче до вечора я одягла темні джинси та шкіряну куртку і вийшла на двір, де мене зустрів один з охоронців альфи і досить-таки ввічливо показав, щоб я йшла за ним.

Я мовчки підкорилася.

Він привів мене на стадіон, де, на мій подив, я побачила Караєва, інструктора та двох осідланих коней.

Різко зупинилася.

— Ви що, хочете, щоб я з вами каталася на ЦЬОМУ?

Амір підійшов до мене і простягнув руку.

— Підійди ближче. Не бійся.

Я не зробила ані кроку.

— Ну вже ні. Вам треба — ви й залазьте на того монстра. Я краще тут постою.

Караєв засміявся.

— Не думав, що ти така боягузка, Ліля.

Серйозно? Він щойно назвав мене боягузкою?

— Щоб ви знали, я не боягузка. Просто… до таких тварин треба мати особливий підхід. А я його не маю.

Караєв щось кивнув інструкторові і повернувся до мене.

— Я хотів покататися з тобою на двох конях, але, схоже, тебе краще саму не садити верхи.

Не встигла я оком змигнути, як він схопив мене за талію і, підкинувши, вмостив прямо на спині коня.

Мені відразу здалося, ніби я на верхівці якогось хмарочоса. Земля була так далеко, що я занервувала.

— Зніміть мене звідси негайно! Я зараз впаду!

— Не впадеш. Я не дам.

Схоже, він зібрався залазити на того ж коня. І справді — через секунду він опинився вже позаду мене, притискаючись до моєї спини, тримаючи мене правою рукою і обхоплюючи боки коня ногами.

Він нахилився і прошепотів мені на вухо, обдаючи гарячим подихом:

— Не бійся, дівчинко. Я не впущу тебе.

Його борода трохи залоскотала мені шию, і я спробувала відсунутися, але він тримав мене міцно.

Здається, мені нічого не залишалося, окрім як витерпіти цю нестерпну прогулянку.

Зіскакувати на ходу з цього монстра на копитах я б не радила нікому. А собі — тим паче. Я ж не божевільна.

Судячи з усього, альфа прекрасно вмів їздити верхи і вправлятися з кіньми. Він впевнено тримав повіддя у руці, не припиняючи при цьому обіймати мене.

Я мовчала.

А що я могла сказати? Діалог вести з цим викрадачем я бажання не мала, тому просто роздивлялася все навкруги, намагаючись не дивитися вниз.

Поступово розмірений ритм ходи коня заспокоїв мене, і я перестала боятися впасти. Мені навіть це почало подобатися.

Дивно. Чому я раніше ніколи не каталася на іподромі? Це ж дуже прикольно.

— Ну як тобі?

Чоловік знову нахилився до мого вуха.

— Бачиш, коні зовсім не страшні. Просто для кожної тварини треба мати свій підхід. Вони відчувають ставлення до себе.

Я буркнула:

— Тоді дивно, що він не скинув таку людину, як ви.

Амір засміявся хрипким сміхом.

— Треба сила, впевненість та мудрість, щоб приборкати такого гордовитого красеня.

Його рука ковзнула трохи нижче, на стегно.

— І ти, дівчинко, теж мені піддасися з часом.

Я фиркнула.

— Навіть і не мрійте.

Той хмикнув, не звертаючи уваги на моє дратування.

Загалом поїздка мені сподобалася. Незважаючи на те, що альфа неприпустимо близько знаходився до мого тіла, я отримала задоволення від катання і навіть спромоглася пробурмотіти "дякую" за нього.

Коли Караєв зняв мене з коня і запитав, чи допомогла мені ця прогулянка трохи відволіктися, я відповіла:

— Могло бути і краще… але загалом терпимо. Дякую.

Я зухвало відкинула волосся і приготувалася до різких перепалок із цим чоловіком.

В кінці кінців, він п'ять хвилин тому порівняв мене з конем якого можна приборкати!

Але він не став сперечатися.
Просто посміхнувся і, передавши повіддя інструктору, розвернувся та пішов геть.